XV
Цю дорогу полковник любив. Улас, знаючи це й помітивши, що названий батько сидить позаду на бігунках прикро замислений, повернув конячину на цей трохи дальший шлях. Полковник довго не помічав, куди вони їдуть, а потім, коли Улас спинив коняку, щоб поправити (нібито!) наритники, Василь Іванович раптом побачив, де він є, зітхнув і прийшов до пам'яті. Часом, замість їхати до волочильників, сівачів чи косарів, полковник опинявся тут, сидів годину чи й дві. На коліна клав агрономічну книжку,— це виглядало цілком природним ділом для новака голови колгоспу, який не знає ще агротехніки. Але думки його стрибали геть від мирних премудростей. Ще військові роки не вийшли з душі, хоч як він вживався в мир. Дивився на гайок по лощині й не міркував про снігозатримання, про пасіку під захистом дерев, про крокви для нових хат із власного дерева. Натомість уявляв, яка гарна засідка, вийшла б там для танків, якою несподіваною була б їхня поява, Високе місце обрав на вісь оборони, навколо якої можна повертати фланги, приковуючи ворога, розв'язуючи собі руки для глибокого обхвату. І тоді в агрономічній книжці, де були плани сівозмін, з'являлися несподівані військові позначки, червоні й сині стріли — з гречаного поля аж на овес, а з чорного пару на буряки... ".
На думку раптом прорвалося саме те, що він досі настирливо одпихав і затовкмачував, що, сприйнявши очима не пускав до серця,— все та ж Дарина. І Дарина заволоділа думками обох: полковника й Уласа. В той час, як хлопець лаяв її, вбачаючи в появі її на весіллі щось легковажне й незрозуміле,— полковник увесь сяяв од хвиль почуття, які пливли на нього разом із теплим стрічним вітром, пахощами гречки, в'ялої трави, свіжої соломи, зелених конопель. Люба його Дариночка! Ти підійшла довірливо й сердечно, наче й не було довгих-довгих днів чекання, підійшла й узяла під руку, як мужа,— нехай бачать іноземці, бачить весілля, що вони стоять поруч перед світом і людьми. Не мовили між собою й слова. Так було заведено — до вчорашнього не вертатися. Як же він зануриться тепер у роботу! Одна згадка, що вдома чекає Дарина, примусить його співати цілий день. А скільки діла перепустить через свої руки. Що не скажіть, а кохання підносить: гори здатен перевернути, небо дістаєш рукою...
"Давай швидше їхати,— сказав Василь Іванович, хоч і без того конячина не длялася, жваво трюхикаючи, забуваючи зірвати дорогою колоски,— сьогодні нам до біса роботи, коли тільки з нею впораєшся!"
XVI
На жаль, цей день такий уже вдався: в ньому збилося подій на добрий місяць. Настя, ота полонянка, що повернулася недавно з Німеччини з дівчинкою Галею, пішла в садок і там повісилася. Маленька Галя, що гралася серед двору в калачиках, відчула нагальну потребу побачити маму й заплакала. Собака, який качався поруч, випруджуючи на траву уїдливих бліх, підліз до Галі на череві й миттю облизав їй обличчя, почав шарпати за сорочку. Галя зіп'ялася на кривенькі ніжки й подибала в напрямку до саду. Вона часто падала або з розгону голим гузенцем ляпалась об землю й так, навсидячки, просувалась кілька кроків. Потім знову зводилась і, ще дужче плачучи, пробувала йти ногами. Бровко забігав спереду й заважав іти. На стежці лежала гниленька слива, яка одразу потрапила Галі на очі, а потім і до рота. Коротко кажучи,— Галя не встигла домандрувати до мами вчасно, коли її лемент ще міг би затримати Настю на світі.
На вгород до своєї мами прибігла Пріся й стала оповідати, як було на весіллі і як Дарина підійшла до Василя Йвановича. "Ну й гаразд, дочко,— машинально одповіла Оксана, прислухаючись до розпачливого зойку дитини по сусідству,— ач, як переривається! Біжи, Прісю, забав Галю,— хоч воно й безбатченко, а все жива душа". Пріся пострибала до сусіднього садка, куди знала добре стежку по кислички й грушки, та одразу там почала й собі верещати разом з Галею. Бо Галя таки дочимчикувала до того, що було її мамою, і тепер стояла, вчепившись в холодні босі ноги, звисаючі над землею...
Коли б Галя була старшою, вона без сумніву повязала б материну смерть із одвідинами Мусія Гандзі. Він почукикав на руках її, Галю, показав, як "їде, їде пан, пан на конику сам, сам, а за паном хлоп, хлоп, на конику гоп, гоп", і взагалі сподобався їй. Настя дивилася на це з лагідною посмішкою, але Мусій потроху стирав та й стирав їй ту посмішку з обличчя, аж опинилася жінка в крижаній ополонці, а Мусій усе штовхав і пхав її під лід, оббиваючи кийком руки, якими чіплялася за крижані береги життя. "Як же ти не батько,— волала бідна Настя,— подивись на дівчинку, це ж ти, Мусію!" — "За два роки багато було батьків у Німеччині",— глузував Мусій. "Ти ж мене сам відпровадив на каторгу,— шепотіла нещасна жінка.— А я пройшла її, як по голках та по битому склі, нехай доня тобі скаже, дитя невинне!" Мусій дивився глузливим поглядом і грав на Насти-ній душі, як хотів. Власне, йому не треба було й відбирати у неї надію на любов і одруження,— Настя й без цього була готова до смерті. її вразлива істота, загубивши опору в житті — батька її дитини, йшла, як навіяна, до неминучої загибелі. Страшна фашистська чужина перем'яла, переламала душу, висмоктала кров, потрощила віру в людину,— Насті досить було невеличкого поштовху, щоб скочити в безодню, і Мусій штовхав її й тоді, коли вона вже летіла нежива....
Ганна підхопила малу Галю, захриплу від плачу, налякану світом, який одразу став чужий, замурзану й забрьохану, ще й пожалену кропивою, куди її хтось одштовхнув од нещасної мами,— підхопила, помчала до свого двору, і їй здалося, що знайшла себе саму серед дороги, самотню, безпомічну, охлялу. Окріп стояв у печі, кинула в нього сухої материнки, підіклала трісок, напарила добре, налила в ночви, поклала Галю. Купаючи, плакала — який це раз за сьогодні шарувала, терла бідну Галину, здавалося, що миє душу свою й напахчує материнкою, горе вишаровує, нещастя гоїть цілющим літеплом.!, витерши, понесла голеньку Галю по комірчині в новому недобудованому домі, обкрутилася з нею, підкинула вище себе, ще й заспівала,— так, заспівала голосом, який не одразу й сама пізнала: "Ой, ти, Гадю, Галю, а коли б ти знала, ти б мене довіку мамою назвала!" Але Галя вже спала, і сонячний зайчик почепився до її вудька,— "а киш! — сказала Ганна до сонця,—це, моя доня спить!"