І Вітка простягла отетерілому Сергію якусь поіржавілу залізяку.
— Що це? — здивувався Кудлик.
— А хто його зна! — хихикнула Вітка. — Я у дворі знайшла. А ти бери, як дають. Головне — увага, а не подарунок, нечемо!
Сергій неохоче взяв із рук Вітки "подарунок" і запросив її до кімнати. Він, як ви знаєте, був дуже вихованим хлопчиком і не міг лишити гостя на порозі, ким би той не був!
— О, дружечок-пиріжечок уже тут! — пирснула Вітка на Олега, заходячи в кімнату. — Моє вітаннячко!..
Птурська клацнула пальцями перед Олеговим носом і гордо посунула до крісла, де мовчки сидів Діма. Як ви вже, напевне, здогадалися, Вітка його не бачила!
Вона хотіла вже гепнутись у крісло, та Олег одним стрибком підскочив до неї і відштовхнув геть.
— Не сідай! — скрикнув він. — Крісло поламане!
— Подумаєш! — скривила губи Вітка. — Я взагалі не збираюся з вами сидіти, моя місія закінчена! — посміхнулась вона й докинула: — Ти думаєш, чого я зайшла? Дружечка твого поздоровити? Дулю з маком! Я зайшла настрій йому зіпсувати! Отак!
Вона показала сторопілому Олегові язика, крутнулася на місці й, задерши носа, попрямувала до дверей.
— Чао, іменинничку, чемпіончик із плавання, — кинула вона Сергієві і, вже вийшовши на східці, додала: — Попий за моє здоров’ячко кефірчику, дурникам дуже корисно! — І її сандалі зацокотіли по сходинках.
— Ну й дівчисько! — пробурмотів Діма, який мовчки спостерігав за всією сценою. — Та начхай ти на неї, чого носа повісив?
— Неприємно все-таки, — з досадою зітхнув Сергій.
Тут у кімнату знов заглянула бабуся:
— То ви передумали обідати?
— Ні в якому разі! — заметушився Діма, мабуть, боячись зостатися без обіду. — Ми вже йдемо!
Що й казати — обід був знаменитий! На столі парувала тушкована капуста з м’ясом, лоскотав ніздрі духмяний запах борщу, світилася тонко нарізана шинка, смажена качка так і танула в роті, а пиріжки з картоплею були наче пух! Всі пили лимонад, виголошували тости на честь іменинника й багато сміялися. І все було так чудово, що Сергій і думати забув про вреднючу Вітку.
А після обіду всі, трохи розморені, перейшли в Сергієву кімнату. Сергій вручив Олегові марки з батьківської посилки й показав кокосові горіхи. Олег від щастя не знав навіть, на що спершу дивитися: на марки чи на горіхи! І тут Діма запропонував усім прочитати розділ з його мемуарів. Звичайно, всі з радістю погодились, повмощувалися де хто, а Діма поліз на крісло й… раптом підскочив, немов ужалений!
— Де?! — несамовито зойкнув він, обмацуючи себе й своє крісло. — Де вони?! Куди вони поділися?
— Хто? — не зрозумів Олег.
— Мої мемуари! Я поклав їх отут, — Діма ляснув по кріслу, — а тепер їх нема! Ой, горенько! Ой, нещасний я!
— Не бідкайтесь так, — спробувала заспокоїти його бабуся. — Давайте пошукаємо. Може, вони десь в іншому місці?
І всі заходились нишпорити по кутках і закутках.
Але мемуарів ніде не було! Мов корова язиком злизала.
— Здається, я здогадуюсь, де вони! — раптом ляснув себе по лобі Діма. — їх поцупило оте руде дівчисько!
— Точно! — підтримав Діму Олег. — Вона така…
— Що ж, — кинув Діма з погрозою в голосі, — коли так — я відправлю її у країну Навпакинію!
— Куди?! — вихопилося в Сергія.
— У країну Навпакинію, от куди! — повторив Діма сердито й пояснив: — Є така країна, де все-все навпаки. А ми, Діми, засилаємо туди найвреднючих дітей. Я не так давно кількох послав, тому потрібні чарівні слова ще добре пам’ятаю.
Бабуся, Олег та Сергій з недовірою дивилися на Діму.
— Не вірите? — ображено кинув той. — І не треба…
І раптом Діма почав зникати.
Він прозорішав просто на очах — ніби танув у повітрі.
— Ой, — перелякався Сергій, — що з вами?!
— Нічого, — буркнув Діма. — Просто для тих, хто мені не вірить, я зникаю — назавжди!
— Ми віримо вам! — вигукнули всі хором. — Віримо! Тільки не зникайте, будь ласка!
— Тоді інша річ, — посміхнувся задоволене Діма і відразу ж набув попереднього вигляду. — А тепер приступимо!
Діма приставив до рота долоні, наче рупор, і вигукнув у стелю:
Гей, країно, краща в світі,
Забирай-но Птурську Віту!
Кара-мара-бара-блюмс!
Та іще — маленький плюмс!..
— Все, вона — там! — упевнено сказав Діма. — Тепер і відпочити можна. — І він полегшено плюхнувся у крісло.
— Ой, що це?! — у ту ж мить вигукнув дідок і… витяг зі щілини між спинкою та сидінням крісла загальний зошит у пошарпаній жовтій обкладинці.
— Мемуари! — здивувався Сергій.
— Вони, ріднесенькі! — зрадів Діма й притиснув зошит до серця. — Що ж, давайте тоді почитаю, я ж обіцяв.
— А як же Птурська? — перебив його раптом Сергій. — Виходить, ви її даремно в Навпакинію вирядили?
— Нічого не даремно, — буркнув Діма. — Вона й так заслужила.
— Але ж батьки збожеволіють! — сплеснула руками бабуся. — Треба її негайно повернути!
— Нічого з батьками не станеться! — пхикнув Діма. — Я зробив так, ніби вона до своєї бабусі ночувати поїхала. Хай трохи побідкається, а завтра вранці поверну її. Ну, слухайте! — Діма розкрив зошита, прокашлявся й урочисто почав: — Розділ перший. Я і закон всесвітнього тяжіння. Одного серпневого дня я прогулювався яблуневим садом в Англії. Сонечко припікало добряче, й мені закортіло пити. Води поблизу не було, тож я здерся на першу-ліпшу яблуню й заходився смакувати соковитими, рум’яними яблуками. Раптом під моє дерево прийшов якийсь чоловік і вмостився під ним. Я його відразу впізнав: це був відомий фізик, астроном і математик Ісаак Ньютон. Він сидів і паличкою писав щось на землі. Потім зламав її, пожбурив у траву, а все написане витер ногою. У цю мить мені страшенно залоскотало в носі, я не втримався й так голосно чхнув, що з дерева, на якому я сидів, посипались яблука, й одне, найбільше, щосили буцнуло фізика по маківці. Раптом він зірвався з місця і стрімголов кинувся геть… Лиш через двадцять років я дізнався, що це моє яблуко допомогло Ньютонові відкрити закон всесвітнього тяжіння!.. Звичайно, моя природжена скромність не дозволила мені на той час розповісти вченому світові про свою роль у цьому відкритті… Але нащадки мене згадають!
На цьому Діма закінчив і гордо глянув на всіх: ну як, мовляв, сподобалось?!
— Неймовірно! — вигукнула захоплено бабуся. — Тепер я знатиму, хто допоміг Ньютонові. Але, пробачте мене, стареньку, як ви опинилися в Англії?