— Куди! Стривай! — злякалася Ізольда. — Пишу! Уже пишу! — Вона схопила пом’ятий паперовий аркушик, олівець і сіла до столика. "Напишу, аби відчепився, — подумала Ізольда. — А потім… потім викину!.."
Вона розгладила папірець і під диктовку птаха написала:
ЗАПОВІТ
Всі гроші, що належать мені, добровільно віддаю
Товариству по охороні природи — на утримання диких птахів.
Ізольда Сократівна
— Ну що, радий? — спитала Ізольда, коли Креня двічі уважно перечитав написане. — А тепер хай папірчик полежить поки що ось тут. — Хазяйка відкрила шухляду й глибоко засунула свій заповіт. — От скінчаться квіточки на продаж, продам курочок своїх і все оце добро, — Ізольда обвела рукою своє майно, — додам виручені гроші до тих, що є, тоді все й перекажу твоєму улюбленому Товариству. Хай підгодовує бідолашне птаство.
Креня не дуже вірив їй, але був спокійний: про шухлядку, де лежав заповіт, він знав дещо таке, про що Ізольда і не здогадувалася…
Раптом почулося жалібне чи то попискування, чи то стогін.
Вони кинулись у другу кімнату, де полишили непритомного Мінімакса, і побачили, що дракончик ворушиться і здивовано кліпає повіками.
— Де… я?.. — кволим голосочком спитав Мінімакс, коли побачив над собою незнайому жінку з птахом.
— У справжніх друзів, — відказала Ізольда і взяла дракончика в руки.
— А де Ліза й Олег? — поцікавився Мінімакс.
Він ще досі почував себе страшенно гидко після куріння, тож відразу заприсягнувся яйцем, з якого вилупився на світ, ніколи в житті більше не торкатися тютюну в будь-якому вигляді!
— Вдома вони, де ж їм бути! Але зараз до них не можна, — відповіла Ізольда, бо ще не придумала, як обдурити Мінімакса, і підшукувала вірогідне пояснення.
Аж тут хтось щосили загрюкав у вхідні двері.
Ізольда заметалася по кімнаті.
— Ой, Максику, тобі треба негайно сховатися!
— Чому? Від кого?
— Потім поясню! — відмахнулась Ізольда. — Там таке сталося, таке-е-е!.. — Раптом на очі їй трапив пилосос "Вихрь". Вона підбігла до нього й наказала Максику: — Сюди!
Дракончик прочитав назву — "Вихрь" — і не став заперечувати: адже вихори, тайфуни, бурі та смерчі — драконяча стихія! Мінімакс спритно зістрибнув з рук Ізольди у темну посудину пилососа і почув, як над ним клацнула кришка.
8. ТОВАРИШ ВАСЯ
Коли Ліза нарешті перестала плакати й докладно розказала про все, що сталося, поки Олег бігав за прокатним котом, брат розсердився не на жарт.
— Невже ти не могла потерпіти диму? Адже терпіла, коли тато курив! Чи взагалі забрала б у Максика сигарети.
— Він так просив, так просив… — виправдувалась жаліслива Лізка і знов була зібралася плакати. Та Олег, як то кажуть, змінив гнів на милість.
— А в садку добре шукала? — поцікавився він.
— Та я кожну травиночку обдивилася, навіть малину облазила! Ось, поглянь! — показала вона братові подряпані литки.
— Треба зеленкою намазати, — стурбувався Олег, — а то ще зараза яка причепиться.
Він знайшов в аптечці пляшечку з зеленкою, наквецяв від душі Лізчині подряпини, не забуваючи сильно дмухати на них, а тоді спитав:
— Ти кажеш, сусідка натякала на озеро?
— Ага. Казала, що ящірок там — хоч греблю гати.
— Слухай! — Олег ляснув себе по лобі. — А не міг Мінімакс гайнути туди?
— Звичайно, міг! — зраділа Лізка.
— Тоді там і треба його шукати, — вирішив Олег. — Ходім!
— А товариш Вася? — завагалася сестра.
— Нічого, якось обійдеться, — запевнив брат. — Може, він і не такий страшний, як кажуть.
Олег ухопив сестру за руку, й вони побігли до озера, яке охороняв загадковий і грізний товариш Вася.
Коли показався курінь, де мешкав сторож, брат і сестра притишили ходу і далі вже скрадалися, мов справжні індіанці в розвідці.
До куреня лишалося метрів сім, коли Олег знаками наказав сестрі сховатися у високій духмяній траві, а сам по-пластунськи почав підповзати до помешкання товариша Васі.
Через кожні два-три метри він зупинявся і переводив подих: продиратися крізь густий очерет, яким поросли береги озера, та ще й безшумно, виявилося не так уже й легко.
"Мабуть, задрімав на сонці, — подумав Олег, — тому ніде й не видно".
Нарешті він підповз до куреня і з острахом зазирнув усередину…
Там нікого не було!
Олег спершу навіть не повірив власним очам. Як?! Невже цей грізний та безкомпромісний страж риб’ячого спокою полишив свій пост?! А втім, він теж людина, і в нього могли з’явитись невідкладні справи. Мабуть, гайнув десь.
Про всяк випадок Олег озирнувся довкола, але не помітив ніякої небезпеки і вже відкрито звівся на повен зріст, а тоді гукнув до Лізки, що сиділа в траві, наче мишка:
— Виходь! Тут нікого нема.
Лізка підстрибом побігла до Олега.
— Що ж, — зітхнув брат, — давай шукати. Ставай від мене на відстані витягнутої руки — будемо іти берегом уздовж озера. Тільки пильнуй, не проґав його!
Сестра та брат почали повільно продиратися крізь очерет.
З-під ніг їм то там, то тут вистрибували зелені, оранжеві та коричневі жабки, злітали срібнокрилі бабки й вихоплювалися прудкі коники. Іноді брат чи сестра бачили ящірку, що грілася в останніх променях лагідного серпневого сонечка, прикривши плівчастими повіками очі. При цьому серця їхні завмирали. Та, побачивши, що в ящірки немає ні крилець, ані пухнастих вій, вони скрушно зітхали і йшли далі.
— Олежику, — раптом тихенько покликала Лізка, й Олег аж стрепенувся:
— Знайшла?!
— Ні, — махнула рукою Ліза, — але я подумала: якщо товариша Васі на озері нема, то, може, просто погукаємо Максика? Він почує — і відгукнеться.
— Молодчина ти в мене! — похвалив сестру Олег. — Як я сам не додумався! Ану, давай разом: Мак-си-ку!
— Мак-си-ку-у!! — дзвінкоголосе понеслося над притихлим озером, ударило в комиші протилежного берега і повернулося назад. — Мак-си-ку!! Де-е ти?!
— Що? Де?! Хто! — раптом, як чортеня з тютюнниці, вистрибнула з комишів гола довготелеса й бородата постать в окулярах. Брат і сестра впізнали в ній товариша Васю!
Тільки зараз він був не в гумовому плащі з капюшоном, а в самих плавках та в дитячій панамці на голові. В руках у нього замість страхітливої рушниці була звичайна кулькова авторучка.
— Стій! Заповідна зона! Стрілятиму! — як заведений, вигукнув товариш Вася і наставив на отетерілих дітей авторучку. Але враз помітив, що в руках у нього не рушниця, злякано ойкнув та присів у комиш.