— Так ходімте знайдемо її! — вигукнув Сергій.
— Швидкий дуже! — сумно мовив Діма. — Я й сам, без тебе знайшов би. Але ті уламки відразу ж повантажили на самоскид, і куди він їх завіз — хтозна! А з ними й мою книжечку! — І Діма скрушно захитав головою, пригадавши таку величезну втрату.
— І невже ви нічого не пам’ятаєте з тої книги? — з надією в голосі поспитав Сергій.
— Хе, скажеш! — зневажливо усміхнувся Діма. — У мене пам’ять — будь здоров! Я навіть мемуари, тобто спогади, пишу! — Він гордо ляснув себе по животі й задер светра.
Сергій побачив, що за ремінцем джинсів у Діми стирчить пошарпаний загальний зошит у жовтій, засмальцьованій обкладинці із написом: "Мемуари Діми".
— А з книги ви, значить, нічого не пам’ятаєте, — сумно мовив Сергій.
— Пам’ятаю, але не все, тільки половину…
— Ого! — зрадів хлопець. — Половина — теж чимало! А є в ній слова про те, як навчитися плавати?
— Звичайно, є! — кинув Діма. — Але річ у тім, що я пам’ятаю ліву половину книги, тобто всі чарівні слова, а от праву половину, де сказано, які слова для чого, — геть начисто забув!
— А ви спробуйте, що вийде!
— Е, ні, не підбивай! — відмахнувся Діма. — Скажу отак щось — і квартиру вам затопить. Ні, нізащо! Не хочу знову без ночівлі лишитися.
— А що, коли нам до ліска гайнути? — раптом здогадався Сергій. — У нас тут поблизу є лісок із галявою. Давайте підемо туди й спробуємо ваші слова!
— Лісок — це можна, — погодився Діма, — в ліску та ще й на галяві я спробував би, але ж не зараз. От вилікую нежить, відігріюсь, відісплюся гарненько, а завтра зранку, годині о п’ятій, і підемо.
— Ура! — загукав Сергій, який згоден був на все, аби навчитися плавати. — Встаємо о п’ятій, я будильник заведу.
— А тепер я подрімаю, — мовив Діма й відразу тихенько засопів.
Сергій нічого не мав проти: йому треба було ще підготуватися до зустрічі гостей. Неодмінно ж прийде друг його Олег, та й Вітка припхатися може.
При згадці про Вітку в Сергія аж у грудях похололо.
5
Вітка, або Вікторія Птурська, як і Олег, була однокласницею Сергія. Та якщо Олег був його найкращим другом, то Вітка навпаки — "найкращим" ворогом.
До всього ж вона була ще й сусідкою Сергія по під’їзду, тож через неї траплялися всякі неприємності не лише в школі, а й дома.
Вітка ненавиділа Сергія Кудлика хронічно. Чим це пояснити, ніхто не знав: чи то її вреднючою вдачею, як у більшості рудих і кирпатих, чи то просто злостивим характером — невідомо! Але, починаючи з першого класу, Вітка ніби приросла до Сергія — раз і назавжди!
Звичайно, він міг би надавати їй як слід, але його з дитинства вчили: дівчат зачіпати не можна. І він терпляче зносив ось уже третій рік підряд невичерпні знущання своєї рудої й кирпатої однокласниці й сусідки.
Чого тільки Вітка не вигадувала, аби дошкулити Сергієві! Образи так і сипалися з неї, мов із дірявого мішка, набитого казна-якими капостями. Майже щодня Сергій знаходив у себе на парті то канцелярську кнопку, підкладену Вітчиною рукою, то свою домашню контрольну, геть усю заляпану чорнилом, а то й підручника з безжально розмальованими портретами. класиків. Фантазія Вітки, здавалося, не знала меж.
Зрештою Сергій так-сяк навчився передбачати більшість Вітчиних капостей і жив би собі майже спокійно, коли б Вітка різко не змінила тактику.
Тепер вона підстроювала всякі штучки сама собі, а потім усе звертала на Сергія.
Приміром, візьме заляпає собі спідницю маслом — та й ну галасувати, що це, мовляв, Кудлик пожбурив у неї бутербродом! А то на уроці сховає свою ручку — та й ну жалітися вчительці, що, мовляв, Кудлик у неї ручку поцупив і їй писати нічим.
І витворяла Вітка хтозна-що не лише в школі, а й дома. В цьому Сергій пересвідчився на власні очі, коли одного разу змушений був відвідати її.
Птурська захворіла, і їй треба було занести домашнє завдання. І хоч як пручався Сергій, але вчителька доручила зробити це саме йому, бо вони сусіди. Після уроків Сергій, не заходячи навіть додому, аби швидше спекатись ненависного доручення, відразу заскочив до Вітки.
Птурська лежала на канапі й розглядала стелю.
— На, переписуй швидше, я поспішаю! — тицьнув їй свого щоденника Кудлик, тільки-но ввійшов.
Поки Вітка переписувала завдання, Сергій роззирався навколо, погладжуючи симпатичного песика Птурських. Раптом він помітив над письмовим столом якийсь старанно розлінований аркуш. "Напевне, режим дня, — вирішив Сергій. — Ану, цікаво, як вона живе!.." І він підсунувся ближче.
Те, що він побачив, вразило його до глибини душі. На аркуші у дві колонки були записані, немов у ресторанному меню, ліворуч — слова, праворуч — ціни. Сергій знав, як виглядає меню, бо колись із батьками тиждень обідав у ресторані: бабуся гостювала у своєї родички в селі, тож варити було нікому. Але Вітчине "меню" виглядало надто незрозуміле й називалося "Тариф". Виглядало воно приблизно так:
ТАРИФ
Піти по хліб 15 коп.
Зробити уроки 50 коп.
Прогуляти собаку 20 коп.
Прочитати книгу (1 стор.) 5 коп.
П’ятірка 1 крб. 50 коп.
Четвірка 1 крб.
Трійка 50 коп.
І ще багато інших дивних речей було записано в цьому "Тарифі".
Сергій настільки здивувався, що навіть забув про свій намір не розмовляти з Віткою, і звернувся до неї:
— Що це в тебе за "Тариф"?
— Бізнес! — реготнула Вітка.
— Що-що? — не зрозумів Сергій.
— Бізнес, кажу! — презирливо зиркнула Вітка на нього й поблажливо пояснила: — Грошики заробляю!
— Як же ти їх заробляєш?
— От пришелепкуватий! — шпигонула його Вітка. — Доходить, немов до жирафа! "Як, як"! У батьків, звичайно. Ось просять вони Бурчика на прогулянку вивести — платіть двадцять копійок, поведу! Або п’ятірочку отримаю — женіть руб п’ятдесят! Правда, поки що не довелося з них злупити стільки, але я на інших речах доганяю. Отак, тютя, бізнес робиться!
— Ну й ну! — тільки й вимовив Сергій приголомшено, бо про такий "бізнес" чув уперше в житті. — І твої батьки справді платять тобі?
— А то ні! — гигикнула Вітка. — Спробували б не заплатити! Я їм таку навпакинію влаштую — тільки держись: тиждень після неї валідол ковтатимуть!
— Яку навпакинію? — не зрозумів Сергій.
— А ти, я бачу, й справді трохи дурненький! — знову хихикнула Вітка. — Навпакинія — це така лінія поведінки: я починаю все навпаки робити. Скаже мама: "Не ходи по паркету в брудних черевиках", — так я ще й на килим залізу! Скаже тато: "Не вмикай телевізор, мені працювати треба", — я його так врубаю, аж посуд у серванті дзеленчить! А батечко в мене дисертацію пише. Ясна річ, яка вже там дисертація після цього! От і мчать вони за гаманцями та грошенята мені несуть, аби я свою навпакинію припинила. Бува, не те що по п’ять, а й по десять копійок за сторінку платять, щоб я хоч годинку почитала й посиділа тихо!