– Серденько моє! То це твій тато?
– Авжеж! Це мій вітчим, і то найкращий у світі. Тепер ти розумієш, чого я так сміялася, коли ти, нічого цього не знавши, розповідав мені на обіді в посла, якого тобі клопоту завдала татова з дядечком Ейблом суперечка?
Певна річ, я зразу похопивсь і заговорив без околясів, навпростець:
– Ой пане добродію мій любий, я забираю назад свої слова. У вас таки знайдеться посада, яку я з дорогою душею візьму.
– Яка ж це?
– Посада зятя.
– Знаменито! Але ж, ніколи ще такої служби не справлявши, ви, напевне, не зможете добути рекомендацій, що задовольнили б нашу умову, а отже...
– Ну то випробуйте мене, прошу вас! Випробовуйте мене років хоч і тридцять чи сорок, і як я не...
– Гаразд, гаразд; це не нас треба питати, а нашої лялечки. Побалакайте ліпше з нею.
Ото було щастя! В повному словнику англійської мови замало слів, щоб його описати. А як по кількох днях цілий Лондон дізнався про мої пригоди з банкнотою за той місяць, ото балачок було, ото сміху!
Порціїн татусь відніс ту спасенну, добродійну банкноту до Англійського банку й розміняв; а тоді банк її погасив і знову презентував йому, а він подарував її нам на весілля, й відтоді вона, заведена в рамці, висить на найпочеснішому місці в нашому домі. Вона ж бо дала мені мою Порцію: адже якби не та банкнота, я б не лишився в Лондоні, не потрапив би до посла й ніколи б не спізнався з нею. Тому я завше кажу всім: "А оце, як бачите, мільйоннофунтова банкнота; відколи вона існує, за неї тільки одне було куплено, та й то лише за десяту частку його справжньої ціни".
1893