При цьому вона пускала сльози.
Найда в таких випадках завжди скрипів зубами і вважав, що ці сльози — крокодилячі. Хоч ніколи не бачив крокодилів і не має зеленого поняття, які вони.
А Миколка в таких випадках завжди тішився, мов дитина. Бо ні від кого не чув таких лагідних і жалісливих слів. Миколка ж не знає, що Найда міг би сказати про нього в сто разів краще — якби тільки вмів говорити!..
Утім, хлопчикова мама вже бігла в подвір’я — жива і здорова. Миколка щасливо кинувся їй назустріч.
Вона ж спершу оглянула руйнування й побідкалась над розбитими шибками та понищеним туалетом. Потім побігла перевіряти, чи живий Вітчим. Той виявився живим і здоровим. Ба, проспавши, геть і не чув Урагану й тепер не міг уторопати, що відбувається.
Аж тоді вона вернулась до Миколки, пустила сльозу й сказала:
— Моя кровиночко!
Найди Миколчина мама, звісно, не завважила. Втім, вона й до цього ніколи його не помічала.
Ураган пройшов якось наче смугою: тут — потрощено, а поруч — мов косою відрізало: усе на місці. Лише брудні потоки під ногами.
Пустирище майже ціле, а від Халабуди — дошки на дошці не лишилось. Ось тобі й опорна стінка навіки!
— Гав! — підбадьорює Миколку Найда, струшуючи з лап грязюку. Відбудуємо, тобто ще краще зробим! Он, мовляв, стільки свіженького будматеріалу валяється! Хтозна, може, Ураганом і цементу звідкись притаскало?..
Проте Миколка й не журиться. Навпаки, радіє:
— А ти, Найдо, в мене — козак! Це ж якби ти не той… То ми були б, той… Той, ми зовсім… не були б!.. Коротше, дай п’ять!..
І хлопчик радісно плескає Найду по простягнутих лапах.
ТОВСТУХА
Це Найда перший помітив Товстуху.
Точніше, спочатку він побачив Товстушину кицьку, яка сиділа на штахетній огорожі, наче так і треба.
Тобто насамперед він занюхав кицьчин запах. Ковбаса плюс пральний порошок: ох, і "букет"!
Кицька й сама була, як ковбаса з порошком. Рожевий писочок та біленькі зубки — мов шматочок ніжної вареної ковбаски з краплинками сала. Наче пральний порошок — сніжно-розсипчаста шубка.
До білого Найда взагалі ставився з осторогою. Біле — це зневага до всього сущого, до всього, що бігає Вулицями, нюшить по Смітниках і ночує під Халабудами на Пустирищах.
А тут ще й — кицька!
І сидить непорушно, мовби не собака оце біжить попід штахетами, а котиться вітром якийсь нещасний порожній пакет!
Найда обурився й уже хотів було гавкнути, аби хоч трохи сполохати цю самозакохану пишноту. Як раптом із Дворика проспівало:
— Анхві-і-ісо! Обі-і-ідати! Свіжесеньке риб’яче хвіле!
Тоді Найда й побачив жінку, що викотилась із мініатюрного будиночка.
Такої круглої жінки не стрічав, відколи живе: ні до падіння в багно, коли жив іще з Мамою та братиками, ні опісля, коли Миколка вирятував Найду, і Найда став Миколчиним.
Тітка була така товста, що на запах Найда сприйняв її аж геть пізніше. Та й що там сприймати: всякі домашні харчі разом із тим самим пральним порошком.
Товстуха поставила біля стежки сяйливу мисочку, що пахтіла свіжозвареною рибою.
Кицька, яку, очевидно, й звали Анхвісою, неохоче зістрибнула з паркану й ліниво пішла до мисочки.
Найда проковтнув слину і вже був би побіг собі далі.
Та ніс іще не донюхав до кінця Анхвісиного обіду, а лапи заблагали трохи перепочинку.
Товстуха спокійнісінько засунулась назад у будиночок. А кицька, трохи полизькавши рибу, покинула обідати й повернулась на свої штахети.
Найда не встиг іще нічого й подумати, як його лапи зненацька відпочили і через дірку в тих же штахетах занесли його в Товстушин дворик.
Риба — діло загайне, її поспіхом глитати не можна. Тут уже спрацювали зуби: вони мерщій вхопили мисочку й витягли її тією ж діркою в огорожі на Вулицю.
Анхвіса ж — хоч би тобі оком повела!
Найда вже вилизував миску, як Товстуха знов опинилася на порозі.
— Анхві-і-ісо, ти знов на штахветах, замість обідати? — проспівала вона.
І раптом помітила, що мисочки немає:
— Моя кицу-у-уню! Я ж тобі рибки так і не винесла!!!
Товстуха знов попхалась у нутрощі тісного будиночка, а над Найдою де не взявся Миколка. Голодними ніздрями втягнув апетитний дух, але вчасно оговтався.
— Найдо, ти здурів? — прошипів хлопець. — Мало нам з тобою влетіло за Конструктора, тепер ще й миски цупимо! Ану віднеси, де взяв!
Віднеси то й віднеси: таку чистеньку мисочку не сором і віддати! Найда прощально шурнув язиком по денцю й миттю відтяг посуд на місце.
Щойно виліз назад, як на порозі знов постала Товстуха. В її руках красувалась інша сяйлива мисочка з іще свіжішою рибкою.
— Склероз, та й годі! — уздрівши порожню миску, вдарила вільною рукою об скрипучий від прального порошку фартух. — То ти, Анхвісочко, вже поїла? Моя ж ти конхветочка, моя ж мацяпочка! Оце, мабуть, виголоднилась на тих штахветах?! На ще трошки хворельки!
Товстуха пішла назад. Кицька так само знехотя зістрибнула з паркану, так само знічев’я обнюхала рибу й повернулася на штахети.
Найдині ж лапи так само чкурнули в дворик, зуби так само перетягли мисочку за паркан.
Миколка вже не сварився, усміхнено чекав, що буде далі. Найда не спішив торкатися їжі: виляв хвостом і дивився на нього.
Миколка вмить уловив Найдине мовчазне запрошення:
— Це ти мені? А й правда, я й мульку їв, і окунів, а от хворельки…
Судячи з того, як умить спорожніла мисочка, хворелька була добренькою. Видно, Товстусі нічого було робити, крім того, що дбати про кицьку, бо вона вкотре опинилась на порозі.
— На ще водички, моя мурусьочко! Після рибки питусі хочеться!…Ой!..
Товстуха вирячилась на порожнє місце. Потім — на байдужу Анхвісу.
— Піду і я чогось поп’ю, мабуть, нашої з тобою хвірмової валер’янки, бо наче нерви здають! — і знову щезла в будиночку.
— …Та що за хво-о-окуси? — зойкнула, знов угледівши порожню мисочку. Миколка з Найдою під тином облизували пальці та лапи й аж качалися зо сміху.
Анхвіса ж — ні мур-мур.
— "Ні, це повний хвініш!" — перекривляв Миколка, коли вони вже добрались до відновленої Халабуди. — "Анхвісонько моя мила, чи ти їла, чи ти пила?"
— Гвав! Гвав! — і собі намагався вставити слово Найда.
Так Найда з Миколкою ненароком натрапили на Товстуху. А ще на нову розвагу. А ще — дістали змогу часом трохи підживитись.