Миколчині історії

Страница 16 из 17

Павленко Марина

Колись давно, років два чи й три тому, в час буяння конвалій він народився… То був короткий проміжок якогось туманного блаженного сну. Поки все не обірвалося раптовим розставанням з Мамою і зануренням у мало не смертельне багно… Відколи Миколка порятував Найду, конвалії більше якось не стрічались, але вони завжди жили в Найдиних снах.

Сніг навіть схожий на конвалії! Маленькі дзвіночки-горошинки, які сипались із неба, мов потовчені кульки пінопласту з поламаних упаковок від усяких телевізорів на Смітнику!

Тю, це що, Найду потягло на романтику? Втім, сьогодні можна, бо ж — Сніг!

Найда бігав, підстрибував, лизькав сніжинки і все косив око на Школу. Скоро буде перерва, і Двері випустять Миколку.

Миколка тепер мало не щодня ходить у ту свою Школу. Найда вже й змирився: гаразд, хай уже, хлопця на ланцюг не посадиш!.. Хоче писати свої, точніше, Училчині Контрольні — хіба ж Найда його зубами триматиме? Зрештою, та Училка… може, вона й непогана?..

Аж ось і дзвінок! Шкільні Двері вибухають цілим салютом школярні… Ох, та що це знов за котячі ніжності: Найда хотів сказати — хлопців і дівчат, або — хлопців і чікс!

Усі дзвінко розкочуються по снігу, пищать, кидаються сніжками, борюкаються!.. Хлопці сиплють сніг чіксам за коміри, ті відбиваються і натирають тим самим снігом хлоп’ячі писки…

Найда не помітив, як і сам опинився у веселій колотнечі. У гармидері його не завважить навіть Прибиральниця! Ось хтось грайливо сипонув снігом собаці на загривок, ось хтось ненароком перечепився через пса і зі сміхом летить у кучугуру, ось вони вже котяться радісним клубком удвох із Миколкою…

— Класна погодка, Найдо, еге ж? — відхекується Миколка біля воріт.

І старанно обтріпує сніг зі своєї благенької курточки й старих кросівок: зараз-бо із Дверей вийде… Катька!

Катька — ще одна причина, через яку Миколка перестав пропускати Школу. Відколи вона подарувала хлопцеві Гіацинта, він знов почав умиватись і відчищати з одягу вчорашнє засохле болото. А зараз, із приходом Снігу, — обтрушувати з одягу мокруватий білий пух.

Як на Найду, Катька нічим не цікавіша за ці стрижені під ялину кущі біля Школи. Вона, як сказали б про їхній собачий рід, — середньої паршивості. Наскрізь пропахла Школою, вона помішана на Уроках, тому гуляти виходить пізніше за інших. Мабуть, вилизує класну дошку й вишукує останні блохи у домашніх вправах.

— Найдо, прикинь, ще й прикладно вийшло! — підстрибує хлопчик. І співає свою придумку: — Сніг засипав цілу Школу, сніг усім нам по приколу!

О, нахапався вже у Товстухи з її Хвранком! Вірші — це так само небезпечно, як захоплення Контрольною!

Чи — хай бавиться: хіба ж Найда й собі з нагоди Снігу не мислив конваліями?

— Стривай, зараз далі складу! — на мить задумався і щасливо продовжив: — На сніг весь клас повибігав… М-м-м-м… Упав, стрибав, сновигав…

Миколка почухав потилицю, глянув на Двері і взявся радитись із Найдою:

— Як же далі? Отже, на сніг весь клас повибігав… М-м-м-м… Знав, пропав…

— Гав! — Найда не знав, чим ііце може підтримати свого любого хазяїна.

— Ой, точняк! — Миколка затряс в обіймах кудлатого друга. — Та ти ж у мене цей, як його, поет! Слухай, що виходить:

Сніг засипав цілу Школу,

Сніг усім нам по приколу!

На сніг весь клас повибігав,

І навіть песик каже: "Гав"!

Що ж, вірші — це навіть непогано! Принаймні краще, ніж Товстушині плачі про кицю на кухні! Дуже навіть краще!

Нарешті на поріг висунулась Катька.

Миколка ринувся до неї, але різко зупинився. Так і завмер зі сніжкою в руках.

Найда розумів його з півруху: Миколка не кине сніжки, як це роблять зараз усі поголовно. Миколка зараз думає, що Катька — неземне створіння, і що в неї кидатися гріх.

Правильно, бо ця жінота почуття гумору не має. Запросто може уп’ястись пазурами у морду, як ото кицька Анхвіса в Найдине вухо!..

Катька на мить замружилась від незвичної білизни й неймовірного вереску. А потім наче стала шукати когось поглядом. Здається, Найда здогадується, кого.

Атож, ось її очі уже наткнулись на Миколку. І — завмерли щасливо. Чесне слово, якби Найда був сентиментальнішим, ті очі видалися б йому схожими на дві квітки Гіацинта!

Миколчині очі заструменіли назустріч Катьчиним гіацинтам.

У Найди від того незвичного струму аж знову занив одкушений колись Анхвісою кінчик вуха…

Собака вже був готовий, зіщуливши покалічене вухо, ображено втікати геть.

Але Миколка зненацька ніжно його погладив і довірливо прошепотів:

— Найдо, слухай, що склалось: "І вийшла на поріг вона — ота, що серед всіх…" Ні, не так… "Ота, що на весь світ — одна!"

І майже проспівав:

— І вийшла на поріг вона —

Та, що на цілий світ — одна!

Ого, заявочки!

Утім, Найда щось передчував. Це ж — як вона там? Любов! Таке вже було в Миколки до Чікси. Правда, тут якось… серйозніше, чи що…

Любов — знов? Це ж треба: теж прикладно! Проте не дуже гарно… Любов — гав? Фу, нікуди не годиться! Любов — кров? Ні, вже краще: любов — плов!

Слово "плов" Найда почув зовсім недавно: вчора Товстуха їх частувала дуже смачною рисовою кашею з м’ясом. Після такої смакоти Миколка навіть вирішив залатати дірку в паркані і, відклавши на ще далі придбання нових кросівок, купити Товстусі якийсь гостинець із їхніх заощаджень.

Від того, що хлопчик і тепер звіряється саме йому, псові, Найдині груди переповнила гордість. А коли Миколка в цю секунду за тим-таки — "ревнивим" — вухом його ще й почухав, Найді стало зовсім легко!

Може, вона таки непогана, та Катька?

Ідилію обірвав Дзвінок.

Катьчині гіацинти вмент сховались під сполоханими листочками вій і заклопотано зникли за Дверима.

За Катькою неохоче, повільно, але покірно всмокталось у Двері й усе гомінке школярство.

Найда залишився сам.

Серед широченного дворища щонайсвіжішої білизни.

Обліплений снігом, наче якась північна лайка. З душею, повною конвалій та гіацинтів.

Пахло Снігом, Сонцем, Любов’ю і — ну, зовсім трошки — Товстушиним пловом…

Може, то так пахне… Свято?

СВЯТИЙ МИКОЛАЙ

Здається, Найда вже пережив щось подібне торішньої зими. Всі магазинні вітрини прибралися в блискучі витребеньки, засипалися снігом, який не тане, засяяли тисячами зірок. Пахощі ялинки стали якимись іншими: солодшими, ніж у квадратно підстрижених кущів біля Школи. Людські потоки на Вулиці тепер пахли Поспіхом, Турботами й Передчуттям Казки.