Яким дивним, невимовним поглядом зирнув він на мене, ховаючи за пазуху хліб і малай! Мені стало чогось і любо, і страшно…
— Треба бігти! — шепнув він і щез.
— Куди, Митре? — запитав я, але Митро не чув уже мого запитання.
При полуденку поміж іншою бесідою наймит Микола, вічно сердитий на всіх і все, сказав спльовуючи:
— Або от!.. Здибає мене ось Анна, та, що в Микитича коморує. "Чи не видів ти, мой, моєї дівки?" Тьфу на тебе, маро, — мені, старому, ще за її дівками пантрувати?..
— Або де ж її дівка поділася? — запитала служниця Марина.
— А дідько її, — дух святий при їджінню, — знає. Десь як учора щезла, та й таки й дома не ночувала. Ні відшукати, ні відпитати.
— Гм! Певно, то… вже, — пробуркотіла Марина, наливаючи з великого кітлика борщ. Я не міг зрозуміти, що то таке "вже"; більше про се не було бесіди, так що я й не дізнався, що робиться з Напудою. Аж ось вечором, як уже худоба прийшла з паші, чую — крик на вигоні, плач, сварка. Всі ми, хто був у хаті, повибігали подивитися, що там таке. На вигоні вже стояли люди, охали, зацитькували та вговорювали когось.
— Що тут таке? Що таке? — питалися люди, збігаючися з усіх боків.
— Та от Анна хлопця трохи не обезвічила.
— Здуріла жінка та будяками хлопчища, — аж бідному плечі кров'ю підплили.
Я протиснувся крізь громаду, щоб поглянути на все.
— Я його, шибеника, на смерть заб'ю, — кричала Анна, вимахуючи цілою в'язанкою будяків. — Я його в дим догори ногами повішу! Най скаже, де тамтота плюгавиця поділася!
— Та як він вам скаже, коли не знає? — уговкували Анну жінки.
— Ага, не знає? Злодій один; не бійтеся, він добре знає! Нині бігав увесь день ніт вісті куди! Чуєш мені ти, пришку? — грозила вона Митрові. А він, бідний, притулився до одної жінки і стояв ні живий ні мертвий, здавалося, що не бачив нічого, не чув, тільки хвиля від хвилі хлипав.
— А йди ж ти, Анно, йди! — заговорив старий Прокіп, найстарший дід у нашім селі. — Чи ти вдуріла, чи тобі й той розум виплив, що сь його не мала? Та так дитину скарувати, га.
За плечима Анни стояв Микитич і мовчки дивився на все.
— Та ви би, куме Микитичу, не дали їй, — загомоніли жінки.
— А що кумові Микитичеві до мене та й до мого хлопця! — закричала Анна. — Може, то його?.. Права не має!.. Що схочу, те з ним зроблю!
Микитич скривився, мов перець розкусив.
— Та не дуже я й кваплюся, — сказав він, осміхаючися насилу, якось прикро, — не дуже я й кваплюся мішатися в твоє право! Роби собі, про мене, з ним, що хочеш!
Він пішов. Настала хвилева мовчанка.
— Ходи до хати, ти, драбе один! — крикнула Анна і вхопила Митра за руку.
— Не піду, ти мене заб'єш! — сказав Митро таким твердим та рівним голосом, немов свято був переконаний про се.
— Анно, — загомоніли жінки, — май же розум! Що дитина винна, за що будеш бити його? Фе, стидайся.
— Ти сама стидайся, багачко зателепана! — закричала Анна. — А я чого б мала стидатися? Я чень мати своїй дитині, — я виб'ю, я й помилую!..
І Анна взяла Митра за руку і повела додому. Він не плакав, не кричав, не опирався, — тільки раз обернувся і поглянув по людях, але таким поглядом, що мені стало від нього страшно, страшніше, ніж від його казки.
— За що вона хлопця вчепилася, чого від нього хоче? — питалися деякі люди.
— А от десь дівка поділася, а він буцімто знає, де вона.
— Ба, та чого дівка втекла?
— От дурна! Адже знаєте, їй уже час приходить. Певне, боїться сестри та й того сумлінника Микитича.
— От говоріть, говоріть: дурна! — сказав один чоловік. — Мала вона свій розум у голові, але затовкли, зацьмали. Господи, що тота дівчище не натерпілася за свій вік. Та як тут не вдуріти хоть би й наймудрішому! Адже якби я вам зачав розповідати, то й до рана не переповів би.
— Но, но, ти, оповідачу мій, знов розбалагуришся, — задріботіла його жінка. — От ходи додому! Не видиш, які хмари сунуть, дощ буде!
Всі люди поневолі озирнулися на захід. Над Ділом зависла страшенна синява, в якій щось клекотіло, мов у кітлі, і щохвиля блискало. Від Діла потягав вітер, та такий холодний, мов з-над льодового поля.
— Ов, на щось погане заноситься! Не дай господи граду.
— Ну, то-то би праці збавило, Христе єдиний.
— Але ж бо й справді, де тота дівка поділася? — закинув хтось. — Чи не вдуріла та не потеклася де в ліс родити? Адже в таку хвилю вона заков'язне вночі. Піти би пошукати.
Люди балакали, стоячи на вигоні, і не розходилися. Нараз із Микитичевої хати почувся страшенний писк Митра, що прошиб усіх до костей.
— Господи, справді вдуріла жінка, замучить хлопця!
— Та чого ви тут стоїте, як барани? Чому не йдете до хати та не віддрулите навіжену бабу від дитини? — заговорив грізно старий Прокіп. — Коли роздобула хлопця, то нехай же ж його годує! Не сміє тепер мучити та катувати його.
— Е, хотіла би позбутися завади! — сказав хтось.
Люди, гомонячи, поперли на Микитичеву обору, але ще не вспіли ввійти в лісу, коли назустріч вибігла розхристана та задихана Анна і крикнула тривожним голосом:
— Люди добрі, будьте ласкаві, біжіть у ліс, шукайте. Вона десь над Глибокою Деброю в яличках. Ледве признався той бахур поганий. Біжіть, людонькове, біжіть, — адіть, яка туча надходить, ще-де біді смерть буде, та потому скажуть на мене, що я вигнала її з хати!..
Баби обступили Анну і зачали з нею щось шептати, а чоловіки відразу побігли в ліс шукати за Напудою. Мене мама потягли додому.
Не минула й хвиля від заходу сонця, а вже на землі залягла така пітьма, що я, виглядаючи з хати крізь шибу, бачив саме стільки, як коли б шибу знадвору обліпив смолою. Тільки вихор завивав поміж углами та шарпав китиці з причілків хат. Хвиля від хвилі лопотіли грубі дощові краплі в вікно. Блискавки кривавим світлом пороли пітьму, а громи потрясали хату, повітря і землю.
— Йой, господи, що за страшна буря, — сказали мама, прийшовши знадвору до хати. — Щось лихе буде. Я виразно чула, як під Микитичевим дубом щось стогне, але так жалісно та страшно, що мені волос угору пішов.
В тій хвилі блискавка запалала на небі, загуркотав грім і з великим лускотом влетіла служниця до хати.
— Матінко Христова, — скрикнула вона, ледве дух переводячи, — то, певно, щось покутує під Микитичевим дубом, що так тяженько йойкає! Господи, як я вчула, серце в мні застило, а воно все: "Йой, доленько моя! Йой, дитинонько моя! Йой, житє моє непросвітнє!.." Так, як ось за вмерцем заводять.