— Сплять собі сном праведників. Він помилився: в ту ж мить Надія почула дужий вигук, що пролунав на весь коридор:
— Товариші, нас забирають... Прощайте!
Тоді, забувши про все, Надія вхопила ослін і щосили почала гатити в двері. Загриміли всі камери. Заметушились доглядачі. Протест перекинувся на інші відділи, де сиділи політичні. Вся тюрма клекотіла.
Один із сторожів увірвався до камери Надії. Вона відскочила від дверей, розлютована, готова оборонятися Поламаний ослін тримала в руках. Сторож штурхнув її в груди і вона впала на ліжко. Вбіг ще хтось до камери. Надії накрили обличчя подушкою. Один давив подушкою, другий стрибнув на ліжко й топтався на ній ногами, поки вона не втратила притомність. Але й без її участі в'язниця бунтувала.
Надія вже не чула метушні в сусідній камері, де взяли двох смертників.
Весняний ранок застав політичну в'язницю, що співала своїх пісень, не залякана і не вгамована люттю тюремної поліції.
Вдень побиту Надію Загірну забрали до карцера. На щастя, в ньому було хоч і темно, але сухо.
Надія боялась, що після карцера їй погіршать умови. Але через шість днів її знову повернули в її постійну камеру. Розламаного ослона забрали, але нового не принесли.
Тепер Надія була чомусь певна, що незабаром туди повезуть і її. Останній протест політичних був особливо могутній і про нього, певне, відомо й прокуратурі. Значить, уживуть заходів, щоб трохи розвантажити відділи... Вона не боялась страти, але життя щодалі дужче нагадувало про себе, і вона не могла легко від нього відмовитись.
Але забирали не її. Незабаром після того зник "Соловей". Останніми днями він співав багато, з особливою упертістю. Голос його швидко слабшав. "Соловей" був хворий, і хвороба після катування швидко прогресувала. Проспівавши з півгодини, він уже ледве міг тягнути дальші пісні слабеньким, майже нечутним у коридорі голосом. Але що слабше співав він, тим сильніш хвилювався цілий корпус.
Його забрали вдень до контори і тримали там до ночі. Тюремникам пощастило обдурити корпус, і вночі вони непомітно вивезли його на страту.
Тепер уже вона завдавала собі муки самою думкою про неминучу і, напевне, скору страту. Якось уночі — вона й сама не знала — уві сні чи просто вона й не спала — промайнула в неї думка про втечу. Вона підвелась і сіла на ліжку. Невже раніше не спадало їй це на думку? Пригадує: не раз починала думати про це й кидала — в її умовах втеча була нездійсненною мрією. Але тепер здалася їй досить реальною річчю. Вона вже не думала про сон. Нова ідея раптом опанувала її цілком. Вона пригадала, як хтось розповідав їй про втечу з цієї тюрми кілька років тому цілої групи політичних. Вона навіть знала, як вони це підготували. Зрештою, вона може порадитися з товаришами за стіною, виробити план і здійснити його. Хіба мало тікають з в'язниці?.. Нова ідея схвилювала її, хоч вона й до того була неспокійна, нервувалась.
Уявляла, як завтра вона простукає товаришам свою ідею, як усі заходяться навколо цього... Очевидно, їм пощастить підкупити або намовити когось із в'язничних службовців, він зв'яже їх з зовнішнім світом і допоможе втекти.
Лише на світанку вона заспокоїлась і заснула.
Потім вранці прокинулась з якимось полегшенням на душі. І коли розвіялась остаточно сонна втома, коли побачила обличчя першого ж доглядача, вона раптом збагнула, що її нова ідея — просто химера, одна з нездійсненних мрій, які опановують людей іноді вночі під впливом раптових почуттів і, можливо, хворобливого стану.
Під час прогулянки побачила травневе сонце, розпуклі бруньки на деревах і навіть квітки... Побачила вартових, доглядачів, високі стіни кам'яниці... А вона думала перемогти стіни і варту... Прогулянка тільки роз'ятрила її почуття. Вперше вона захотіла покинути двір і повернутися до камери раніше визначеного часу... Доглядач здвигнув плечима і не заперечував.
Швидко ввійшла до камери. Мить постояла на місці, поки не почула, як за нею клацнув замок у дверях. Тоді рвучко кинулась на ліжко, накрила голову подушкою, щоб ніхто не почув, не побачив, що вона вже не може стримати своїх почуттів.
Коли б хтось з її знайомих з'явився перед нею, він не пізнав би в ній сувору, без усмішки в очах, завжди замкнену в собі підпільницю.
Раптом почула: хтось відмикав двері.
Ну, чого ще від неї хочуть? Хіба не досить того чого вже домоглися від зламаної, понівеченої людини?
Вона привела себе в порядок. Перед нею стояв доглядач, найменш жорстокий з усіх тюремних виродків і садистів.
— На побачення...
— На побачення?!. З ким?... Хто прийшов до мене?
Я нікого не хочу бачити.
Вона і справді думала не виходити ні до кого. Нічого не могло полегшити їй побачення з людьми...
— Не знаю, хто жде. Треба йти, Загірна... Доглядач вимовив це якось многозначно і по-своєму дружньо, з прихованим співчуттям. Вона пішла за ним.
— Куди? До загальної? — запитала дорогою.
— Начальник дозволив у канцелярії. Вона знала, що кімната для побачень ремонтується і тимчасово в ній ніяких побачень не дозволялось.
Увійшли до канцелярії. Доглядач показав їй на двері до порожньої кімнати. В кімнаті, нервуючись і не вміючи приховати сльози, чекала на неї Марина. Незнане досі в житті почуття кинуло Надію до неї. Коли сестри припали одна до одної, немов хотіли й померти разом, доглядач одійшов у дальній куток і одвернувся до загратованого вікна.
Минули довгі перші хвилини зустрічі без жодного запитання, без єдиного слова — вони розуміли одна одну без слів. Потім Марина розповіла, як довго, цілий рік, їй відмовляли в побаченні з сестрою. І лише вчора помічник прокурора, нарешті, повідомив у Чернігів, що побачення дозволяється. Вона залишила хвору матір і зразу приїхала...
Вона ледве не промовила: "поки не пізно", але вчасно стрималась. Вони стояли поряд, і Марина не випускала сестру з своїх обіймів. Вони могли шептати одна одній усе, бо доглядач, якому Марина ще перед цим встигла передати асигнацію, навмисно відійшов далі і не прислухався до них.
Надія розпитувала про Григорія. Але Марина знала тільки те, що він на волі і що партійна організація відрядила його на роботу в далеку якусь губернію, де він не рискував зустрітися з людьми, що могли б його пізнати. Він хотів приїхати до Києва, але організація не дозволила йому, бо це було б йому тільки на шкоду. Та він знає, що друзі Надії і рідні не припинили своїх клопотань про помилування.