Обидва вони коротко, без жодного зайвого слова, ставши "во фронт" перед головою суду, дали свої свідчення.
Третім свідком проти неї був один з пасажирів, у якому Надія впізнала "купця без гільдії". Він довго розповідав свою біографію, про свої підприємства і навіть про погляди на різні громадські течії, аж поки голова суду не спинив його і не попросив висловлюватись по суті судової справи... Тоді свідок метушливо щось забелькотів і почав тикати пальцем в бік підсудної. Надія Загірна зневажливо одвернулась від нього. Купчисько брехав, що підсудна здалася йому підозрілою ще тоді, у вагоні, коли лагідно розмовляла з пасажирами.
Надії було гидко слухати його. Але вона примушена була слухати. І все, що чула вона тепер, було їй гидке і тяжке нестерпно. І коли пролунала команда "встати" й судді пішли радитись, вона немов відчула якусь полегкість.
На суд з сторонніх людей і навіть родичів не пустили нікого. Поки Надію виводили з зали до кімнати підсудних, вона встигла ще раз оглянути присутніх; знайомих облич не було. Вона подумала, що це й добре, що так і треба, все буде зроблено спокійніше і її справа не завдасть клопоту товаришам... Та й родичам буде легше, коли вони не будуть присутні під час читання вироку. І тільки в цей момент, якось раптом, зрозуміла вона всю вирішальність моменту: адже оце зараз, через якихось півгодини, годину чи просто кілька хвилин судді у своїй кімнаті за сніданком виречуть її долю... Жити чи не жити їй... "Мало прожила на світі і мало зробила",— думала вона, не помічаючи оборонця, що, ніяковіючи, пропонував їй хоч трохи поснідати. Відмовилась.
Просиділа сама, не розмовляючи ні з ким, якихось півгодини, поки не повели її знову до зали. З жахом відчула, що її ноги ледве пересуваються, що вона не може примусити їх ступати твердо і впевнено. Легке, холодне тремтіння в тілі вона перемогла, напруживши сили. Ноги так і залишились важкими і неповороткими. Але свідомість була напрочуд ясна і думки якось дивно спокійні. Вона не повернула обличчя до генерал-майора, коли він, сівши на хвилину в своє крісло, враз підвівся й почав читати вирок. В залі була надзвичайна тиша, як колись, в дитинстві, — пригадує вона, — в церкві, коли хвилинами завмирав народ, упоєний співами архієрейського хору. Вона знову дивилась поперек зали у відчинене на волю вікно.
"Указом його імператорської величності, 1910 року, червня одинадцятого дня, київський військовоокружний суд..." :
За вікном на вулиці прогуркотів вантажний візник, і вона ледве чула не дуже сильний і нестерпно спокійний голос голови суду, що звичайним завченим тоном вимовляв, іноді навіть одриваючи погляд від паперу, формулу вироку. Візник віддалявся, гуркіт швидко зовсім затих, і вона в раптовій, немов церковній тиші, почула цілком виразно останні слова вироку: "...суд ухвалив: Загірну Надію засудити до смертної кари через повішення..."
Вона почула ще зухвале щебетання синиці, що раптово пролетіла під вікном, і цілком реально відчула запах неіснуючих тут фіалок, як у травневому лісі над Десною...
V. КАМЕРА СМЕРТНИКІВ
"Як багато мучеництва на землі!
Навіть у календарі на кожний день
записано кілька мучеників".
М. КОЦЮБИНСЬКИЙ. З записної книжки.
Залишалося тільки просити про помилування. Родичі і товариші зробили все. Звичайно, їх прохання не мало успіху. Подано було його на ім'я командувача військової округи, але він не зважив на материні сльози. Друге прохання було повезене в столицю. Єдиним наслідком усіх цих прохань був виграш часу. В чеканні відповідей минали місяці.
До Києва приїздили Коцюбинський і Чиж. Радилися з представниками адвокатського світу. Та знову ж таки, окрім прохань про помилування, ніхто не міг порадити нічого.
Надія тепер сиділа у відділі смертників. Вона була єдиною жінкою, засудженою до страти. Тому сиділа в камері сама.
Другого дня в дальній одиночці по коридору опинився ще один смертник. Коли тюремники вийшли з його камери і за ними лунко дзенькнув замок, засуджений раптом заспівав. Він схвильовано, поспішаючи, поки його не спинили тюремники, співав.
До його камери ввірвалися доглядачі. Спів обірвався. Хтось із доглядачів вилаявся в коридорі і додав: "Розспівався тут, як на весіллі... са-ла-вей!.." Нового засудженого всі почали прозивати "Соловей".
Увечері він знову заспівав. Засуджені припинили розмови і схвильовано прислухались. Потім до камери бунтівливого співця знову ввірвалися доглядачі. Спів обірвався. І раптом, немов по команді, весь коридор смертників загримів: ув'язнені били в двері, в стіни, лунали вигуки протесту і пісні. Через кілька хвилин вся тюрма гуркотіла, протестуючи проти побиття засудженого. Доглядачі були безпорадні і довго не могли вгамувати тюрму.
Але ні того дня, ні в наступні дні, як не прислухалися в'язні, голосистого бунтаря не було чути. Певне, його замкнули до карцера або тяжко побили і відправили до лікарні.
Коли Надію засудили, вона була повна мужності і тої життєвої снаги, що дозволила б їй зневажливо і бадьоро йти на шибеницю. Сама дивувалася з себе, що могла трохи спати і навіть їсти. Кожного разу, лягаючи в ліжко, вона запитувала сама себе: чи це не остання її ніч... І навіть бравірувала тим, що може в таку ніч спати і не мучитися уві сні від звичайних для її становища кошмарів. Здавалось, нічого несподіваного для неї вже не трапиться в житті: все обмірковано нею, все передбачено. Вороги не могли б злякати її в останній момент ніякою несподіванкою. Смертниця Надія Загірна досконально уявляє собі кожен свій крок — від камери до петлі. Вона навіть знає, який кат зашморгне на ній петлю і виб'є чоботом з-під її ніг ослона. З тої хвилі вона, Надія Загірна, більш не відчуватиме життя.
Іноді щастило коротко перестукнутися з товаришами за стіною. Вона швидко опанувала цю техніку. Так довідалась вона, що катівським ремеством займався в ці часи старий городовик Печорської поліцейської часті Ничипір Васильович Кругляк. За її страту він дістане п'ятдесят карбованців. Отже, її смерть дасть комусь матеріальну користь.
Вона згадала прослуханий років два тому на літературному вечорі в Чернігові твір. В цьому творі кат Лазар вішав дівчину, бліду, як хмарина, з золотим волоссям, що сяяло навколо лоба... Не боялася, не опиралась... Навіть не плакала. Щось гукнула перед смертю, наче чайка. Це оповідання написав письменник Коцюбинський... Вона добре пам'ятає, як він читав їм цей свій твір. Шкода, що потім не прочитала його сама ще разів кілька. Деякі деталі зникли в пам'яті.