XV.
Уже весна. Михайлик уперше встав з ліжка. Він перебув важке запалення легенів і мало не втратив відморожених ніг. Також з руками була біда. Але молодість і тітка Доця таки перемогли недугу. Михайлик, хоч ще блідий, аж прозорий, живе й буде жити.
Тепер він має інший клопіт. Він зовсім відбився від відділу, про який не знають нічого ані в станиці, ані в "кущі". Михайлик знає тільки, що раненого командира негайно взяли якісь кур’єри і повезли у санях.
Що було далі, чи живий він, чи здоровий, ніхто не може довідатись.
Тітка Доця дуже до Михайлика добра. Вона припадає біля нього, мов біля рідного.
— Хай Бог за те винагородить моїй дитині! – каже вона, і тоді довго думає про свого сина, що теж в УПА. Лише ця її дівчинка неприхильна до Михайлика, вона його боїться і завжди дивиться з-під ока, посовиному.
Тітка Доця часто згадує Михайликову маму, яка там бідна журиться. Михайлик у гарячці часто кликав її. Тепер він хотів би якось дати їй про себе знати.
Якось у неділю тітка пішла до церкви. В хаті було чисто й тихенько, крізь вікна потоком лилося весняне сонце. На вікні, ліниво простягнувшись, муркотів кіт. Білий метелик, думаючи, що вже літо, намагався вирватись крізь шибку надвір.
Михайлик витягнув із скрині папір, перо й чорнило, розклав усе це перед собою і, схиливши голову набік, взявся писати листа:
"Дорогі Мамо! Насамперед доношу вам, що я цілий і здоровий. А посада в мене така, як у Полкового Івана небіжчика була або в небіжчика стрийкового Василя. Дуже мені на ній сподобалося, а найбільше тому, що я знаю, що роблю так, як найліпші робітники. Часом було мені тяжко, Мамунцю. Якби ви були зі мною, то був би плакав, а так, та де! Був я страх хворий, а найгірше, що позбувся свого директора. Загубив його й не знаю, чи знайду, а такий добрий був, як тато рідний. Не знаю, що я на світі буду без нього робити. Тепер я найнявся тут в одної господині. Як я був хворий, то вона коло мене ходила так, як ви, Мамунцю.
Напишіть мені ще, Мамунцю, чи ті непрошені гості, що до нас понаїздили, не напастують вас за мене, та й хто з наших хлопців живе ще, а хто несподіваною смертю помер, як от вуйків Мирон або Стефко з лугів. Більше не маю що писати, лише прошу, чекайте, аж прийду до вас з директором і всіма нашими урядниками. А якби не прийшов, то не плачте, бо ще не такі не вертаються.
З тими словами будьте здорові та благословіть мене.
Ваш син".
XVI.
На третю неділю прилетіли ластівки і прийшов до Михайлика лист:
"Мій сину солодкий! Як я почула тоді, що в селі був той твій директор, зараз подумала, що ти полетів за ними, але не могла нічого довідатися. Ой, синочку мій, та ти ще такий маленький і один-одинокий. Не знаю, як ти там тими ніженьками за ними добігаєш, та як тими ручками свій тяжкий каламар носиш. Цілий той твій лист я скупала в сльозах, а вже найбільше те місце, де про хворобу якусь говориш. Яка то хвороба, дитинко? І чи лишилося ще що з тебе по ній? А тій тітці своїй, що тебе взяла, то вже скажи, що їй і подякувати не вмію. Хай їй Пан Біг на діточках винагородить. А за того твого директора, якби прийшов, то мені зараз напиши. Хай знаю, де за тобою своїми думками, своїми молитвами літати. Шануйся, мій сину, шануй своє здоров’я і шануйся між ними. Хай слова злого про тебе не чую. А на ту хвилиноньку, коли ти прийдеш, чекаю й очі свої видивляю.
У нас нічого такого нового. Хлопці живуть, лише Федь Долішний бідненький сам на той світ себе виправив, як уже його дуже оті чорти з пекла приперли, а з ним разом хлопець Онуферків. Іван з-за дороги то такі збитки гостям виправляє, що не можуть обігнатися. Нам усе забрали – і коні, і корову, і ялівку – та ти нічим не журися, аби лише жив і здоров був, мій сину.
Поздоровляють тебе тітка Олена, дядина Палагна, стрик Максим і Іван, і я тебе здоровлю і благословляю своїми материнськими руками. Хай Бог має тебе в опіці.
Твоя мама".
Поклав Михайлик прочитаний вдруге і втрете лист на колінах і дивиться на ластівок, що шмигають попід стріху. Добре було б йому й легко, якби... Вже не тільки ходити, а й бігати може, і руки вже беруться за всяку роботу в тітки. Мама йому такого листа написала – він сховає його до свого хлібака. Добра яка! Та все це не тішить Михайлика.
Що йому із здоров’я, з весни, з доброї тітки і всього? Торік він ще менший був і з партизанами ходив. А цього року невже він так залишиться, не допитається до них усіх?
Сумна для Михайлика весна, і ластівок не хочеться, і здоровим бути не хочеться, і дивитися на оте тітчине дівчинище він уже не годен. Не любить Михайлик бабів.
Як смерклося, Михайлик пішов принести води. Ще біля криниці побачив він, немов у сіни хтось ввійшов. Наблизився з відром до дверей і остовпів: у хаті вчувся зовсім ніби голос... дядька Андрія.
— На станиці казали, що у вас хлопець... за відділом питав...
Михайлик не слухає далі. Він, мов буря, ринув у двері, аж вони захиталися в одвірках.
— Дядьку, дядьку! — лише міг промовити... Дядько Андрій пригорнув його, мов сина.
XVII.
Двадцятого квітня. Була чудова рання весна. У лісі зеленіла вже ліщина і з землі повилазило багато дрібних квіток. А пташки так тішились, аж голосів їм не ставало для цієї радости. Сухе торішнє листя, полиняле й перегниле, тут і там уже переможене свіжою молодою зеленню, пошелестіло під ногами блідого ще, але вже зарожевілого першим весняним рум’янцем хлопця з італійським "емпі" на плечі. За ним біг великий собака.
— Стій, хто йде? – стримав його раптом вартовий, що стояв за деревом.
— Журавель із вирію! – озвався хлопчина.
— Іди, зубр із лісу! – відповів стійковий.
Стійковий і хлопець глянули один на одного. Стійковий був молодий, може сімнадцятирічний хлопчище, великий, незугарний і веснянкуватий. Він глянув легковажно на малу Михайликову постать.
— А ти що будеш робити в таборі?
— Те, що й ти! – відрубав Михайлик і пішов, не оглядаючись.
Михайлик стоїть у стрілецькому ряді на великій лісовій поляні, де зібрався повстанський курінь на свято весни. Посередині на щоглі повіває синьо-жовтий прапор, під ним уложений з чатиння великий тризуб, довкола нього вінком зброя молодих юнаків, що будуть складати присягу.