Король Якийсьто сам.
А все ж держава та Ніде
Лежить на дні морськім.
Король Якийсьто править там,
Є пес Ніхто при нім.
— Хлопчак, — сказав прадідусь, — це в тебе дуже гарно вийшло. Тепер і я знаю, коли поет має впускати у свої вірші оте миле "десь так".
— Коли ж, прадідусю?
— Коли змальовуєш те найлетючіше, що є на світі: запахи, звуки, здогади, відбиття, полиск на поверхні речей.
— Гав, гав, гав! — прогавкало за дверима.
— От бач! — засміявся прадідусь. — Уракс каже, що правда. Впусти його! Коли я скінчу вірша, то завжди буваю дуже приязний і до людей, і до тварин.
— Я теж! — вигукнув я.
Тоді впустив Уракса, що знову приніс нам записку в зубах. Цього разу нас запрошували на каву. Але прадідусь сказав, що вже час вертатись на гору, до горішньої бабусі. Вона, мабуть, уже починає непокоїтися, що нас так довго нема. Отож ми спочатку спустилися до Пташиної кімнати, щоб вибачитися перед долішньою бабусею та попрощатись, а потім піднялися стома вісімдесятьма трьома сходинками на гору, щоб пояснити горішній бабусі, де ми пропадали так довго. Проходячи дорогою повз наш дім, ми побачили у вікні Аннекен та Йоганнекен, а між ними на підвіконні — круглу вазу для пуншу з чотирма золотими рибками.
— Дівчатка, дівчатка! — гукнув їм прадідусь. — Не треба так часто стромляти руки у воду! Бідні рибки лякаються!
Аннекен гукнула:
— Та ми ж із ними граємось!
А Йоганнекен:
— Вони вже знають нас!
Але прадідусь не прийняв цих виправдань.
— А вам було б приємно, якби два велетні штовхали вас туди й сюди? Отож! Так і золотим рибкам не дуже приємно!
Аннекен хутенько вийняла пальці з води, а Йоганнекен накришила туди хліба. Прадідусь похвалив її, і ми пішли далі. Та коли я озирнувся, Аннекен уже знов умочала пальчик у воду. Я посварився на неї. Але вона тільки показала язика. Отак часом поводяться мої сестриці!
Горішня бабуся на Трафальгарській вулиці, здавалось, і не помітила, що нас цілих півдня не було вдома. Вона сиділа з олівцем у руці перед горами паперів, щось писала й рахувала, а нам тільки сердито сказала:
— Кава на кухні. Я не маю часу для вас! Коли заведеш моторного катера, всі тебе так і норовлять обшахрати та обморочити. Ніколи не купуйте собі моторних катерів!
— Та мені вже й запізно його купувати! — сказав прадідусь.
— А мені зарано, бабусю! — докинув я.
— Не перебивайте! Йдіть на кухню! Хельга дасть вам кави!
Ми потюпали на кухню, де Президентова Хельга пригощала команду катера. На столі стояв розкішний торт із масляним кремом. Мабуть, Хельга сама спекла його. Бо щоразу, як приходив моторний катер, вона не знала, як і розпещувати наших моряків.
— Слухай, Хельго, ти вже знаєш пригоду з золотими рибками? — спитав прадідусь.
— Аякже, діду! Коли ми поберемося з Гаррі, мене напевне прозиватимуть Хельга Золота Рибка. Це ж куди краще, ніж Президентова Хельга!
— І куди більш їй пасує! — запевнив дядько Гаррі. — Ну хіба вона не схожа на золоту рибку?
— Авжеж! — вигукнули ми з прадідусем в один голос.
Хельга труснула рудувато-золотавими кучерями й мовила:
— Сідайте вже, лестуни! Це ж ви тільки задля торта кажете!
Я приклав руку до серця й запевнив:
— Слово честі, Хельго, ми сказали цілком щиро!
Всі у кухні засміялись, а ведмедяка дядько Яспер прогув:
— Малий Хлопчак уже підглядів у Великого його манери.
— Краще підглядіти манери, ніж не мати їх зовсім! — відказав горішній дідусь і докірливо глянув на дядька Яспера, що двічі вкусив — і проглинув цілий шматок торта. На щастя, дядько Яспер не міг відповісти йому, бо мав повного рота.
Горішній дідусь, чи не найвищий і найплечистіший чоловік на всьому острові, який весь час, у будень і в неділю, в хаті й надворі ходив у товстій зеленій куртці, був страх добродушний. Тільки з дядьком Яспером, що вже здоганяв його зростом і статурою, він часом сварився. Наприклад, якось Яспер у Гамбурзі на людній вулиці з'їв прямо з рук три мариновані оселедці. А іншого разу звернувся до миршавенького, але знаменитого капітана: "Гей, курдуплику!" Такі речі гнівили горішнього дідуся страшенно, і після таких пригод він цілими днями не говорив із дядьком Яспером.
Але того дня, на щастя, сварки не сталось. Крім того, моряки скоро пішли доводити до ладу шлюпку з моторного катера.
Прадідусь пішов до рибальської комори докінчувати коркові поплавці для Крішона Кульги, а мені довелось за наказом горішньої бабусі розносити папери крамарям, для яких наш катер привіз товари. Розносячи ті папери, я оббігав уздовж і впоперек увесь острів. Але я робив це залюбки, бо майже кожен крамар давав мені монетку, а котрий і дві.
Коли я ввечері в ліжку перелічив свої гроші, вийшла марка й вісімдесят пфенігів. Дядько Гаррі, що того дня ліг спати рано, ще подарував мені двадцять пфенігів, щоб було рівно дві марки. І я заснув з приємним почуттям, що я — багата людина.
ДЕНЬ ШОСТИЙ,
у який моряки переробили наші вірші на шлюпку для катера, і їх навіть сумління не мучило. Цього дня показано, як виникають прізвиська. Розказано про перекладання та про неохайність декотрих моряків. Повідомлено, що прадідусеві наступного дня буде вісімдесят п'ять років.
Наступного дня ми з прадідусем мали рибальську комору цілком для себе, бо наші моряки мусили спуститись до гавані — наглядати за розвантаженням катера. Горішня бабуся ще й досі, стогнучи та нарікаючи, сиділа над рахунками. Обидва приміщення рибальської комори мали жахливий вигляд. Посеред вершівні стояли відра зі смолою, а на підлозі кругом були чорні плями. Крім того, нога раз у раз наступала на обрізки корку, стружки та ганчір'я.
Нагорі, в токарні, було трохи охайніше. Там валялися лише кілька дощок та інструменти.
Ми поставили дошки до стіни поруч шафи, повішали молотки, рашпилі, пилки та обценьки на місце, на дошку для інструментів, і ні словом не згадали про неохайних мореплавців. Ми знали, що моряки в тісноті своїх кают мусять пильно дотримуватись порядку, а тому на суходолі трохи попускають свої віжки.
Ще за сніданком прадідусь примружував очі й то випинав, то втягував нижню губу. Напевне, у нього в голові складалась якась особливо складна оповідка.
Я спитав:
— Ви розкажете щось дуже цікаве?