А рибинки — навпаки —
Так і порснуть навтіки.
Діти кажуть:
— От сміхота!
Ну й дурненька ця дрібнота! —
Але рибки ці дрібні,
Їй-же богу, не дурні!
Дітям втіха, не печалі,
А макрелям і так далі
Анітрохи не до втіх —
Чайка з'їсти може їх!
Дядько Гаррі, що слухав віршик, трохи розтуливши рота, сказав:
— Авжеж, макрелі розумно роблять. Гарний віршик. Змістовний.
— Дякую за лаври, Гаррі! — засміявся прадідусь. — А тепер послухаймо, що там звіршував Хлопчачок.
І тоді прочитав свого вірша я:
Пісенька про кота й сардину
Котові якось мовила сардина,
Коли на мол прийшов котюга цей:
— Я все в воді, лиха моя година,
А як би я ловила тих мишей!
Ти знаєш що, котусю? Поміняймось:
Ти в воду, я з води бодай на мить.
Я половлю мишей, а ти, звичайно ж,
Лови сардин, і хай тобі щастить!
Та кіт, сардину змірявши очима,
Нічого не сказав їй, тільки: "Няв!"
Ще облизався, ще повів плечима,
Крутнувся й геть із молу почвалав.
Дядько Гаррі підвівся, похитав головою і сказав:
— Ну таке ж розумне! Аж не віриться! І просто вмить тобі! Але тепер я вже справді піду, віднесу посуд. На добраніч вам!
Він поскладав посуд на тацю й з ліхтариком у другій руці рушив наниз. Уже в дверях він пошепки мовив:
— Про шпалери я анічичирк, Хлопчаки!
Тим часом надворі стало темно хоч в око стрель. Вуличний ліхтар біля будинку вихоплював з пітьми лише невеличкий клаптик черепиці на сусідньому даху.
— Мабуть, треба нам послухатися доброї поради, Хлопчачок, і вкладатися спати, — сказав прадідусь. — За перший день нашого дослідження героїзму ми зробили чималенько. Тепер ми твердо знаємо, що нерозважлива хоробрість — ще не героїзм і що навіть сотня трупів — ще не доказ геройства. Знаємо також, що іноді героєм є той, хто зміг перебороти самого себе. Побачимо, що нам пощастить з'ясувати завтра. А зараз лягаймо спати.
Мені спати не хотілося ані ось стілечки, а старого наше віршування помітно втомило. Тому я гукнув дядька Яспера, щоб допоміг прадідусеві спуститися на другий поверх. А трохи згодом я вже лежав у постелі й вишукував у "Моряцьких щорічниках" надруковані там балади, щоб краще навчитися писати їх самому. Коли дядько Гаррі, що ночував у моїй кімнатчині, заснув, я навіть склав баладу й записав її на звороті обкладинки одного з "Моряцьких щорічників". І, радесенький, миттю запав у сон.
ВІВТОРОК —
день, коли ми з прадідусем перебираємося до кімнатки з вікном на південь, розмірковуємо про салонний героїзм, громадянську мужність і про хитрощі й одну оповідку задля науки переказуємо двічі; з'ясовуємо, як важливо дивитися у вічі небезпеці, й показуємо першого свого справжнього героя, а я несамохіть підслуховую, як дві бабусі читають одну баладу; закінчується цей день трохи сумно.
Другого дня було холодно. Мороз розмалював вікна білими квітами. Я вмився в холодній спальні — злегенька повезькав по обличчі мокрими пальцями. Моряки подалися на катер, коли я ще спав, — адже вони сьогодні вирушали до Гамбурга. Мабуть, горішня бабуся знов надавала їм стільки харчів, що вистачило б на дорогу до Південної Америки. Вона завжди казала, що хто хоче бути здоровим, той повинен багато їсти (а сама їла дуже мало). Тим-то й сніданок, який вона подала нам, Хлопчакам, цього ранку, був такий багатий, що ми половини не поїли. (А я ж був тоді чотирнадцятирічним хлопцем, що міг простісінько вм'яти за обідом вісім смажених камбал. Ще й цілу гору картопляного салату на додачу.)
Добре спочивши вночі й гарненько поснідавши вранці, ми, два скалічілі поети, знову побралися на горище. Сьогодні наша ощадлива горішня бабуся натопила тільки в прадідусевій кімнатці, з вікна якої було видно море. Тут стояла отоманка (чи то подовжене крісло, чи вкорочена канапка), на ній ти напівсидів-напівлежав. Цей предмет умеблювання дуже припав мені до вподоби — через мою хвору ногу — і я зразу взяв його у своє володіння. Прадідусь розташувався по другий бік столу в своєму кріслі на колесах. У кімнатці було тепло й затишно. І мимоволі на тебе спадав баладний настрій.
"Моряцький щорічник" із своїм віршем на звороті обкладинки я заздалегідь поклав на столі. Тепер я перевернув його віршем догори й сказав.
— Дивіться, прадідусю, що я написав уночі.
Прадідусь, що саме закурював люльку, промовив одним кутиком рота:
— Коли ти гадаєш, що хтось інший учора вночі не працював, то помиляєшся. Постривай-но хвилинку.
Неквапливо закуривши люльку, старий витяг з кишені штанів порожню паперову торбину, списану з обох боків, і сказав:
— Осьде моя нічна писанина, Хлопчачок. Поети, либонь, як ото світляки. Ану ж, чи не побліднуть наші рими вдень. Ти читатимеш перший?
Я сказав:
— Гаразд.
І прочитав свого вірша з обкладинки "Моряцького щорічника":
Балада про Генрі та вісімнадцять тіток
Генрі мав їх вісімнадцять.
— Вісімнадцять?! Ви скажіть!
Через те було, признаться,
Дуже Генрі сумно жить.
Ледве сонце зайнялось:
"Генрі! Генрі!" — Й почалось.
Генрі вранці йде до школи —
І тітки за ним рядком.
Вийде грати у футбола —
Всі тітки біжать слідком.
Влучать Генрі по ногах —
Всі тітки вереснуть: — Ах!
Міг би Генрі їздить скачки,
Мати коней вороних,
Бо тітки його багачки, —
Та втомився він од них.
(Ще й купили наперед
Сто один велосипед!)
Так проживши вісімнадцять,
Генрі взяв і з дому втік.
Час настав тіткам дізнаться,
То зчинили ґвалт і крик.
Пролили такого сліз —
З головою б Генрі вліз!
— І чого він нас покинув
Та й подався, де не слід!
Під таку лиху годину,
Без пальта і без чобіт!
Вже, мабуть, десь там охрип!
Принесе додому грип!
Але Генрі не вертався, —
Там чи грип уже, чи два.
Підбігав, співав, сміявся,
Хоч боліла голова.
Ще й гукав, як тільки міг:
— Слава богу, слава богу —
Я таки позбувся їх!
Тільки-но я скінчив читати, як за дверима щось начебто… та ні, таки справді! — кахикнуло. І зараз же після цього до кімнатки зайшла горішня бабуся.
— Я не хотіла перебивати й мусила слухати цього зухвалого вірша під дверима, — сказала вона. — Якщо, може, це натяк і ви гадаєте, що вам дозволено глузувати з моєї невсипущої праці, з того, що я перу, латаю, прибираю, варю їсти, застеляю ліжка й…
Аж тут прадідусь урвав її.
— Отямся, Маргарето! — сказав він з докором. — Хіба ж можна рівняти твоє піклування про нас із нерозумною любов'ю цих вісімнадцяти тіток. Вони ж були тягарем у Генрі на, ногах, а ти дбаєш про те, щоб у нас, як то кажуть, виростали крила.