Увесь час, поки батько промовляв, Блаже сидів, прикипівши очима до його обличчя. Ще ніколи хлопець нікого не слухав з такою увагою. Навіть проповіді архієпископа у дні найбільших свят. Ніколи ще не чув Блаже від батька таких слів: Раде вперше закликав чоловіків обох родів до тверезого розуму й розважності у вчинках. Хлопцеві здавалося, що батько своїм кожним словом розбиває страхітливий ланцюг кривавої помсти, яким усі вони скуті. Його поривало схопитися з місця, обняти батька. Але в цих твердих і гордих чоловіків таке могло викликати хіба що сміх.
А втім, чимало тих, що тут зібралися, були вдячні Раде за його слова. І коли він, широко розвівши руками на обидва боки, гукнув: "Хто за мир, підведіться!", вони відразу зірвалися на рівні, а далі один за одним почали підводитися й інші, аж поки на всьому лузі, до самої скелі, вже не сидів жоден чоловік.
— Хай буде мир! — вигукнув Раде, звівши руки догори.
Але не встиг він ще їх опустити, як стара Анджа Джурановичка, мати останнього вбитого, закричала:
— Ні! Не буде миру, поки не відплачено за мого сина!
— За нього вже відплачено, мамо, — сказав її найменший син, що стояв поруч матері, яка так і не підвелася разом з усіма.
— По-твоєму, це й є відплачено, коли його вбивця ще живий? — вереснула стара. — Я знаю вбивцю! Осьде він!
Аж тепер вона звелася на ноги й показала на одного юнака з роду Брайовичів. Потім знов сіла і з глумливим усміхом на зморшкуватому старечому обличчі крикнула до сина:
— Боягуз, хто не годен відплатити за рідного брата! Лайдак, хто боїться смерті дужче, ніж ганьби!
Всі ще стояли остовпілі від цього раптового спалаху ненависті, коли син Анджі блискавично вихопив з-за пояса пістоль і, майже не цілячись, натиснув на спусковий гачок.
Гучною луною відбився звук пострілу від скелі. Та луну заглушив лемент натовпу. Руки чоловіків мимохіть сягнули до пістолів, жінки перехоплювали той зловісний порух, а діти зчинили галас.
Ще хвилина — і щойно досягнутий мир перетворився б на криваву усобицю, якби Раде, скинувши руки догори, не ревнув до своїх:
— Кого поранило?
Це питання миттю заглушило лемент — усі зрозуміли Раде. На хвильку запала тиша — кожен чекав відповіді. Але ніхто не озвався. Зробилося так тихо, що можна було почути, як десь бекнуло ягня.
Тоді Раде обернувся до Джурановичів і сказав:
— Якби вцілило когось із наших, то вже б не було на світі й твого найменшого сина, Анджо. Тобі хочеться, щоб так тривало й далі? Ти не хочеш співати, колискової над своїм онуком? Хочеш померти безпотомно, як трухлявий пеньок, що ніколи вже не пустить зеленого пагона? Твій син не боягуз. Ми всі це знаємо. Ти наказала йому відновити війну, і він вистрілив. То накажи ж йому укласти мир. Вставай!
Стара жінка поволеньки підвелася з землі. Обличчя її було безвиразне. Малі очиці недовірливо обнишпорювали мовчазний натовп. Міцно стиснуті вуста не вимовили й слова. А все ж таки вона підвелася. Найостанніша.
І тоді Раде, знов простягти руки на обидва боки, сказав:
— Хай буде мир! — І повільно перехрестився.
Мир було укладено. Декотрі люди знову посідали. Декотрі розмовляли стоячи. Не один походжав лугом туди й сюди, а дехто попростував навіть до іншого табору.
Стара Анджа перша подалася додому, не мовивши синові жодного слова. За нею незабаром пішли й інші, ті, котрим хотілося дома, за пляшчиною, ще раз обміркувати всі події сьогоднішнього дня. Ті родини, в яких ще були батьки, рушили додому так, як велів звичай: батько верхи на коні, якого веде за поводи старший син, а решта родини — пішки, позаду.
Не хотів ламати звичаю й Раде. Він гукнув до Блаже, щоб той узяв за поводи коня. Але хлопець відповів:
— Я не можу, тату. Доведеться вам посадити мене в сідло.
— Що? — Раде рвучко обернувся й аж тепер глянув на сина: той сидів на траві дуже блідий і якось дивно скоцюрблений.
— Та що скоїлось? Ти хворий? — нетерпляче спитав він.
Цей велетень ненавидів хворіти сам і не любив, коли хворіли інші. Проте хлопець мав таки недужий вигляд. Він був як біль білий, очі в нього блищали.
— То що скоїлося? — знову сказав Раде, тепер уже не так гостро. Він навіть нахилився й приклав синові до чола руку. Воно горіло. Хлопця лихоманило.
Раде стурбувався.
— Що скоїлося? — втретє спитав він.
Тоді його син трохи підняв полу своєї гуні, і Раде побачив, що той затулив рукою рану. Його пальці й полотняна сорочка були в крові.
Раде випростався й закляк із розтуленим ротом, дивлячись на сина широко розплющеними очима.
— Тебе поранено? — спитав він.
— Так, — відказав Блаже. — Влучило в мене. — І, опустивши полу, додав: — Та ніхто не помітив. І ви не кажіть нікому. Відвезіть мене звідси. Отой військовий лікар з Подгоріци швидко мене вилікує.
Батько безпорадно стояв над сином. Він невиразно відчував, що цей хлопчина на траві — герой. Але таких героїв, що страждають і мовчать, він ще не знав. У ньому здіймався гнів проти цього мовчазного терпіння. І гнів на того, хто це зробив, — на сина старої Анджі. Й на всіх Джурановичів. І на цей мир, що не давав йому взяти рушницю й помститися за свою поранену дитину.
— Чом ти раніше не сказав, що тебе поранено? — дуже суворо спитав він.
— Тоді не було б миру, тату.
— Мир, куплений ціною крові дитини, — хіба це мир, Блаже?
— Той лікар мене вилікує неодмінно, тату. А що я втратив трохи крові, то дарма. Зате в нас відтепер буде спокій і злагода.
Зненацька Раде помітив, що хлопець важко дихає і що його змагає біль — він ось-ось зомліє. І тоді Раде зрозумів, що лікар зараз важливіший, аніж честь, гнів, помста й довгі балачки. Не промовивши більше й слова, він підняв Блаже, посадив його на свого коня й спитав:
— Ти можеш триматися однією рукою?
Блаже кивнув головою.
Тоді Раде гукнув жінок, що неподалік від них розмовляли з сусідками, й сказав їм:
— Гайда! Наглядайте за хлопцем. Йому потрібен лікар.
І перше ніж вони встигли щось запитати, Раде взяв огиря за поводи й повів геть із лугу. Кожен, хто забарився тут, стояв тепер і зачудовано дивився на невидану картину: найстарший у родині, цей гордий велетень-воїн Раде, вів за поводи свого коня, а в сідлі сидів його син, хлоп'як, у якого ще й пух під носом не висипався.