Але, на диво, — що спокійніше кастілець відповідав, то більше роздратування чулося в голосі Кортеса.
— Що спонукало вас, іспанця й християнина, врятувати цього чоловіка? — гостро спитав він.
— Вдячність, пане генерал. Коли мене хотіли вбити за те, що я християнин, коли в мене живцем хотіли вирвати з грудей серце, цей хлопець гукнув, що я зрікся християнського бога й визнав богів Мексики. Він сказав неправду, пане генерал, але тоді йшлося про життя й смерть. Я кивнув головою й був урятований.
— А! — вигукнув Кортес, так ніби спіймав юнака на смертному гріху. — Виходить, ви зреклися бога, щоб урятувати своє нікчемне життя, Енріко де Кастільйо Бетанкоре?
— Що ж це за бог, коли він попускає отаке? — спитав кастілець, вказуючи на подвір'я, де кілька іспанських вояків стояли, наче різники, між трупами й з цікавістю позирали догори, на дах.
Серед оточення Кортеса зчинився легкий рух. Усі добре знали, який нетерпимий генерал до будь-якого слова навсупереч. А спокійно вимовлене юнаком запитання було нечуваним звинуваченням проти самого Кортеса. Мертві, на яких показував Енріко, були мовчазними свідками проти генерала.
Проте він удав, що не зрозумів цього. Тихо й швидко він мовив крізь зуби:
— Спитайте мексиканця, чому він дозволив вам, християнинові, рятувати себе.
Кастілець переклав запитання, а тоді мексиканцеву відповідь. Вона була простою:
— Бо мені дороге життя.
— Хто ставить своє життя вище від свого бога, чим такому жити? У що вірити? В якого бога? В який світ?
— У світ без богів, людський світ, пане генерал!
— Чи й ваш поганський рятівник поділяє такі божевільні думки, кастільцю?
— Так, пане генерал! — І молодий іспанець мимоволі вхопив мексиканця за руку.
— Що ж, — промовив Кортес і раптом засміявся, — ви спіймалися у власні тенета, боговідступнику! Ідіть звідси, і я вам віднині не оборонець. Ідіть і живіть без бога, вільним птахом. Вас не захистить жоден іспанець і жоден мексиканець. З цієї хвилини обидва ви — поза законом. Спробуйте вижити, коли зможете.
Тоді іспанець сказав щось до мексиканця його мовою, і обидва під Кортесів регіт рушили з даху. Ніхто не зачепив їх, оголошених поза законом. Відомо, що вони покинули Чолулу. Відтоді про них не чули нічого.
А я, пам'ятаючи свою обіцянку, попросив у генерала Кортеса відставки, яку він мені й дав, ні про що не спитавши.
Прадідусева оповідка захопила мене й збентежила мою душу. Я, мов живих, бачив перед собою обох юнаків — іспанця й мексиканця, бачив, як вони, минаючи лани кукурудзи, простують далі й далі негостинним краєм, де нема для них притулку, і я боявся, щоб прадідусь не казав мені про їхню дальшу долю.
Але старий, ніби зрозумівши мене, більше не сказав нічого. Аж згодом, коли ми зійшли наниз, бо приїхали наші моряки, — аж як дядько Яспер розповів про шторм, а горішня бабуся то з жахом, то з захватом вислухала, як вони героїчно з усім тим упоралися, — прадідусь прошепотів до мене:
— Нехай собі величаються своїми подвигами. А ми знаємо ще й інших героїв, їх зневажили. Проте вони були великі.
Аж дивно, але ні розкішний бабусин обід, ані бадьорі розповіді дядька Гаррі й дядька Яспера не витіснили в мене з голови мексикан-ської оповідки. Аж як Джонні-Свистун знов прийшов до нас по накладні, я на якийсь час забув про неї й навіть згодився пройтись із Джонні на Долішній Гельголанд — до причалу, — адже прадідусь хотів годин зо дві полежати.
Джонні дорікнув мені, що я розповів прадідусеві за трос.
— Про таке дорослим не слід знати, Хлопчачок, — сказав він. — Вони все розуміють навпаки.
— Та прадідусь так само, як і ти, каже, що це дурне! Він з тобою однієї думки!
— Ну, то ж твій прадідусь… — Джонні повів плечима: мовляв, прадідусь зовсім не те, що всі дорослі! — чим умить привернув мене на свій бік. І коли ми спускалися сходами на Долішній Гельголанд, я переказав йому мексиканську оповідку, і, на мій подив, вона йому дуже сподобалась. Він навіть додав, що сам ніколи б не зважився на таке, як цей іспанець.
— Знаєш, — сказав він, — хоробрості мені, мабуть би, вистачило. Але, бувши іспанським вояком, самому стати проти всіх своїх, за чужого, за цього мексиканця, таке мені було б якось дуже чудно. Треба ж не забувати, з ким ти!
Ці слова Джонні мовби освітили переді мною подвиг Енріко де Кастільйо Бетанкора новим світлом: я раптом зрозумів, що, рятуючи мексиканця, молодий іспанець розлучався з усім своїм колишнім світом, богом і людьми. Мене всього заполонили думки про тих героїв, що повстали проти всіх, стали вигнанцями, — і на причалі Джонні знов поскаржився, що я його зовсім не слухаю.
Та саме тоді ми зустріли моїх долішніх дідуся з бабусею, що, як звичайно в суботу по обіді, вийшли погуляти на причал; вони спитали мене, як там прадідусь, і я сказав, що непогано, а потім вони запросили нас із Джонні до себе на каву з пирогами.
Тепер я інколи думаю: як це я за тих часів на острові з'їдав такого їжі, випивав стільки всілякого питва, досхочу розкошував усякими ласощами — й не зробився круглий, мов кавун? Мабуть, від цього вберегло гостре морське повітря й те, що влітку я разів по десять— дванадцять на день пірнав у море. Бо тоді, чотирнадцятирічним, я був чиста тобі тичка.
Вічна проблема — як спекатися Джонні, щоб повіршувати, — цим разом розв'язалася щасливо: Джонні хтось запросив на іменини. (Певне, його там знов пригощали пирогом.) Отож я, подякувавши долішнім дідусеві з бабусею, знов подався на Трафальгарську вулицю й мерщій побрався на горище до прадідуся. Він тим часом устиг відпочити й тепер сидів у своєму кріслі на колесах і писав щось на звороті шпалери.
— Що ви пишете? — запитав я.
— А що ж як не баладу, Хлопчачок? Я щойно почав. Може, й ти до мого товариства?
— То яка в нас сьогодні тема, прадідусю?
— Не зламатися, Хлопчачок, витримати біду, зціпивши зуби. Я перевіршовую один подвиг Геракла. Його ще нема в чорному зошиті. Напиши-но й ти якусь баладу про витримку.
— Спробую, прадідусю.
Я скинув светра, бо тут, на горищі, в добре натопленій кімнатчині, було в ньому жарко, взяв теслярського олівця, що лежав напохваті, й написав на розгорнутому сувої шпалери, посередині: "Віллі-Тримайсь. Балада".