Бо бачте, вічним сном він спить.
— Мабуть, цей можновладець не заробив, щоб йому ставили пам'ятник, — засміявся я.
— Тим часом один муляр ще й як заробив, а пам'ятника йому ніхто не поставив, Хлопчачок. Ось послухай, який напис зроблено на дерев'яному хресті над його могилою.
І він знову прочитав записане на берегах газети:
Епітафія муляреві
Лежить тут муляр Маєр
(Господь його прибрав),
Що сало дрібно краяв
І пивом запивав.
Він пана Руккевбоке
У вирі підхопив,
І виплив пан, нівроку,
Та муляра втопив.
Ці дві епітафії навели нас на довгу розмову про пам'ятники заслужені й незаслужені.
— Принаймні, одне безперечне, — сказав наостанку прадідусь, — не кожен, кому поставили пам'ятник, — уже й герой. І не кожному героєві на світі споруджено пам'ятник. Сьогодні вранці в постелі я написав дві балади, з них це видно. Та спочатку мені б хотілося послухати ту баладу, що ти написав учора. Вона записана в альбомі, так, але я її не читав. Хочу почути у твоєму виконанні. Прочитай-но мені її!
Я поклав важкий альбом на коліна, розгорнув на потрібній сторінці, закладеній сірником, і прочитав:
Балада про короля та дівчинку
Колись в якійсь країні
Жив-був король один.
Дорослому й дитині
Ненависний був він.
Звелів одної днини
Король оголосить:
— Шмат золота й годинник,
Як хочете, знайдіть…
— Не кваптеся, одначе… —
Окличник тут примовк. —
Завинено добряче
Те й те в червоний шовк.
Як трапиш на годинник
І схочеш розвертіть —
Все місто ту ж хвилину
В повітря полетить!
Зате як злото чисте
Зумієш віднайти —
Врятуєш рідне місто
І герцог будеш ти!
Тоді в яруги й пущі
Сипнув із міста люд:
Життя любив він дужче
Від золота, мабуть.
Без хліба й без одежі —
У нетрі й комиші…
Король як глянув з вежі —
А в місті ні душі!
Коли біжить з підскоком
Вперед, усе вперед
Дівчатко яснооке
Марі Елізабет.
Король щосили стиснув
Бінокля у руках
І якось ненавмисне,
Незчувшись, мовив: "Ах!"
Пробігла з добрі гони
Крихіточка мала
І раптом щось червоне
Зі стежки підняла.
І стала з ним край шляху.
Тоді — о муко з мук! —
Король закляк із жаху,
Бінокль упав із рук.
А серце калатає,
Немов на сполох дзвін…
Та вибуху немає,
Його не чує він.
І знову у знемозі
Король бінокля стис
І дивиться в тривозі
Туди, на місто, вниз.
Але яка ж картина
Постала перед ним:
Там бавиться дитина
Шматочком золотим!
Заплеще у долоні
І вигукне: — Кіть-кіть! —
І ось уже в розгоні
У воду він летить.
Король біжить прожогом
І миттю на коня!
Вже скаче якомога
Й дівчатко доганя.
Де та водиця плине,
З коня зіскочив він.
— Добридень, герцогине! —
І віддає поклін.
І, мов з цією роллю
Знайоме все життя:
— Добридень, мій королю! —
Відказує дитя.
А по якійсь хвилині
Вже їдуть білим днем
Дівчатко в ластовинні
З могутнім королем.
"Чого б і до загину
Не знав я до пуття, —
Навчило за хвилину
Мене мале дитя!"
Так, їдучи, гадає
Король в науку нам.
А що це означає —
Про те подумай сам.
— Славно, славно, Хлопчачок, — сказав прадідусь, коли я скінчив читати. — Король вигадав для себе жахливу розвагу. Та коли накликав цим смертельну небезпеку на безневинну дитину, сам злякався своєї вигадки. А дівчинка ще ж урятувала й місто! Це чудово! Вона заслуговує на пам'ятник. А проте вона не героїня. Вона ж бо не знала про небезпеку. А герої завжди знають, на що зважилися.
— А у вашій баладі герой знає, що робить, прадідусю?
— О, знає, ще й добре, Хлопчачок! Він свідомо не хоче бути героєм. Послухай лишень.
І він прочитав із густо списаної паперової серветки:
Балада про герцога Оскара Великого
Була в давнину країна така,
Де пам'ятник патріоти
Звели державцеві, котрий млинка
Винайшов — перець молоти.
Поем не дійшло з глибини століть
Про славного чоловіка.
Одначе пам'ятник досі стоїть
З написом: "Оскар Великий".
Бо справді-таки: господиням-жінкам
Таку полегкість зробити!..
Він добрий був, і любили там
Його всі дорослі й діти.
Без бою, війни і воєнних див,
Без жодного лютого герцю
Маленький свій край він славним зробив,
Створивши млинок для перцю.
Ні, він не герой. Та скажу напрямки:
Балади його я вдостоїв, —
Для мене любіший державець такий,
З яким не потрібно героїв.
Я заплескав у долоні, бо мені дуже сподобався й цей герцог Оскар, і прадідусів вірш.
— Дивно тільки, — сказав я, — що ми день у день говоримо про героїв, а самі радіємо, що хтось зробив геройство непотрібним.
— Це легко пояснити, Хлопчачок. Геройство з'являється там, де є небезпека. У світі без небезпек герої були б непотрібні. Та, на превеликий жаль, наше життя сповнене небезпек, і через те герої будуть завжди. Обійтися без героїзму можна, тільки спритно обминувши небезпеки. Є люди, що вужами вислизають із життєвих небезпек. Та чи надовго це допомагає?
Прадідусів погляд раптом упав на зошит у чорній цератовій обкладинці, і тоді він сказав:
— У житті не раз доводиться стояти перед вибором, зважуватися на щось, навіть коли це тяжко. Кожний герой перед своїм подвигом мусив вирішити для себе, спроможний він на той подвиг чи ні. Це добре видно на прикладі Геракла. Подай-но мені зошита.
Я простяг прадідусеві зошита, що лежав біля мене, й старий, трохи погортавши його, знайшов те, що хотів, і прочитав мені:
Балада про Геракла та двох сестер
Геракл у дні старовини,
Як з міфів нам відомо,
Геройські подвиги чинив
На чужині і вдома.
Не одного перемагав
Лихого і страшного, —
Та знайте: сам собі обрав
Герой свою дорогу.
Як мав він років двадцять три,
Був юний і вродливий,
Прийшли до нього дві сестри —
Красуні, просто диво!
Чи ту, чи ту з них, осяйну,
Повинен він обрати.
Звуть Насолодою одну,
Чеснота другу звати.
— Герою, обери мене,
То не звікуєш марне,
Бо я — то все, що чарівне,
Все, що приємне й гарне!
Це Насолода так тоді
Сказала ясно й дзвінко.
Чеснота ж: — Я даю тобі
Лиш славу добрих вчинків.
Герой замислених очей
Довгенько з них не зводив.
Тоді, зирнувши в той бік, в цей,
Сказав до Насолоди:
— Вас легко, панно, полюбить
І жити для забави.
Але в душі моїй горить
Жага добра і слави.
Тяжкі шляхи мого життя,
Я знаю це достоту.
Але беру без вороття
В супутниці Чесноту.
Я з нею небезпек усіх
Спроможний не боятись.
А якщо вам із цього сміх,
То можете сміятись!