— Адже тут, напевне, є хтозна-скільки героїв! — додав я.
— А чого ж, Хлопчачок, — сказав старий. — То, може, завтра ми й писатимемо цілий день балади та оповідки про пам'ятники? Це, безперечно, буде й весело, й повчально. Але вірші й оповідки не посиплються нам просто так, самі, з альбому. Взагалі, мені треба спочатку трохи його погортати. Прибережи-но ти свою баладу на завтра, а спочатку послухай мою нову баладу про Геракла. Чи, може, в тебе ще дуже болить нога?
— Ні, прадідусю. Тільки стукає. Як ото старий годинник з маятником.
— Це від лікаревої масті, Хлопчачок, Добрий знак. А втім, я сподіваюся, що Геракл змусить тебе забути про стукання в п'яті.
Кажучи це, він уже гортав свого зошита в чорній цератовій обкладинці.
— Ага, ось ця пригода, — сказав він, нарешті знайшовши потрібне.
Тоді поправив окуляри й прочитав:
Балада про Геракла та вогнедишних коней
Геракл у дні старовини
(Як з міфів нам відомо)
Геройські подвиги чинив
На чужині і вдома.
Тоді до Фракії не йшли
Ніяк чужосторонні:
Усім їм пострахом були
Шалені царські коні.
Чи хто підносив щедрий дар,
Чи лестив словом пишним, —
Однаково всіх кидав цар
Тим коням вогнедишним.
Мільйон зубів у вороних,
Вогонь шугає з пащі, —
Уже як хто попав до них,
То знав, що він пропащий.
Отож герой про це почув
І з превеликим гнівом
Сам на побачення майнув
З тим вогнедишним дивом.
Як увійшов він до царя
Й зірвав корону з маху,
Заґвалтувала вся двірня
Та й утекла зі страху.
— То он який він, нелюд цей!
А схожий на людину!
То он яку ти для гостей
Придумав тут гостину!
Хто гостя зневажав свого,
Глумився дико з нього,
Той заслужив, щоб і його
Зневажили самого.
Зву в свідки небо голубе,
Клянусь на цій короні,
Що покараю я тебе,
Негідника на троні!
Цар Діомед під трон заліз,
Зробився геть непишним!
Герой дістав його й поніс
Потворам вогнедишним.
І просто в ясла кинув їм
Прелютого їх пана.
І двері гримнули, мов грім, —
Покинув там тирана.
Коли ж на кілька голосів
У стайні заіржало,
Герой над яслами присів —
Кружало де лежало!
А вогнедишні вороні,
Що схрумали тирана,
Стоять сумирні та ручні,
Хоч прикладай до рани!
Зате ж які вони були —
Летіли, наче птиці! —
Коли, запряжені, везли
Героя в колісниці.
Минуло стільки сотень літ,
А слава нездоланна:
Геракл був перший на весь світ,
Хто покарав тирана!
Прадідусь згорнув зошита, кинув його на комод і сказав:
— По суті, дивно, що я схвалюю цей Гераклів подвиг: це ж убивство.
— Але стількох урятувало це вбивство від смерті! — вигукнув я. — Убивство тирана — це майже завжди добрий вчинок. І завжди подвиг.
— Під цим я підпишуся не беззастережно, Хлопчачок! Тут можна міркувати й так і сяк. Адже навіть тирани не всі однакові.
— І чим же вони не однакові, ці людські кати, прадідусю?
— Наприклад, тим, що живуть не в однаковий час. Скажімо, за часів Геракла тиран був просто жорстокий. Він змушував убивати всіх, хто йому не подобався, і коли одного чудового дня вбили його самого, увесь світ вважав це справедливим. Тиранові корилися, бо в його руках була влада, але всяк знав, що він не любить правди й справедливості. Нині тирани поводяться хитріше, витонченіше. Вони забезпечують собі офіційний дозвіл на кожне вбивство.
— Цього я не розумію, прадідусю, — сказав я.
— Уяви собі, приміром, такого тирана, Хлопчачок, який не зносить веснянкуватих. Він уже не може просто собі наказати, щоб їх знищили, як наказували тирани колись. Скоріш він за великі гроші підкупить якогось професора, аби той науково довів, що в усіх веснянкуватих людей погана вдача. Потім з цього створюють учення — про чисту й нечисту шкіру. А на підставі цього вчення приймають закон про захист людей з чистою шкірою. І цим законом виправдовують криваві вироки, що віддають усіх веснянкуватих громадян країни до рук катові.
— Та це ж мерзота, прадідусю! По-моєму, це куди гірше, ніж тиранія часів Геракла.
— І таки справді гірше, Хлопчачок, бо несправедливість виступає тут у шатах права, а сваволя — в шатах закону. Вони отруюють дух народу. Мені оце спала на думку одна історія, в якій тиран місцевого масштабу — один міський голова — отруював дух громадян. Слухай лишень.
Великий Хлопчак зліг на спинку свого крісла, а я зручніше вмостився на кучугурі подушок і почав слухати.
ОПОВІДКА ПРО КРУТО ЗВАРЕНІ ЯЙЦЯ
Яйцям нелегко жити: їхня шкаралупа така неміцна, як щастя. Лише круто зварене яйце ще якось може витримувати удари долі. Родина Жоффток-Камінських, — недарма вони мали таке прізвище, — вся була така тверда на вдачу, як лише може бути найкрутіше зварене яйце. Вони безтурботно вирушали на прогулянки до найдальших околиць, по найтвердішій бруківці — пішки чи в колясці, навіть не вимощеній пір'ям, — її звичайно віз півень.
Жоффток-Камінські продавали капелюхи з яєчної шкаралупки — різноманітних форм, кольорів і розмірів, — капелюхи для курячих, качиних, чаїних і навіть страусових яєць. Торгівля йшла жваво. Інколи до крамниці навідувались навіть помідор чи цибулина, щоб придбати капелюх наймоднішого крою.
А мешкали Жоффток-Камінські в місті Старий Яйцеград, де круто зварених яєчних родин жило дуже мало. Це було місто сирих і м'яко зварених яєць, що мусили просуватися в житті обережненько та обачненько, як тільки й має просуватися кожне сире чи м'яко зварене яйце. І це дуже їх псувало.
Отож, коли Альфред Жовтяніцлер, таке собі сире яйце, став у Старому Яйцеграді міським головою, в усіх розмовах про круті яйця забриніли якісь дивні в'їдливі нотки. Річ у тім, що міський голова, яйце вельми куцого розуму, був непохитно певний, що все лихо в світі — від поганої вдачі крутих. Коли хто, скажімо, нарікав, що в місті високі ціни, він казав:
— Це круті змовилися між собою, щоб нагнати такі ціни!
Коли хто скаржився на безробіття, він гарикав:
— Зате крутим добре: всі гроші пливуть до їхніх рук!
Писар міського голови, діряве зозуляче яйце без роду й племені, що далі то дужче підбурював свого начальника проти круто зварених (у писаря й розум, звісно, був дірявий).
Отож цей сердега якось спитав свого начальника міського голову:
— Що є серце яйця, ваша вельможність?
— Жовток, — відповів Жовтяніцлер.