Мій ізмарагд

Страница 4 из 6

Франко Иван

І мовить птах: "Не жалуй
За тим, чи зле, чи гоже,
Що сталось раз і більше
Відстатися не може".

Стрілець подумав: "Правда!
За тим жаліть не гоже,
Що сталось раз і більше
Відстатися не може".

І мовить птах: "Не рвися,
Завдавши серцю скрути,
Що зробиш — розробити,
Минуле знов вернути".

Стрілець подумав: "Правда!
Шкода бажань і скрути:
Що зробиш — не розробиш,
Що сталось — не вернути".

І мовить птах: "Ніколи
Не вір ні в які дива:
Не вір ні в яку вістку,
Що просто неможлива!"

Стрілець подумав: "Правда!
Чимало плещуть дива,
А розміркуєш — скажеш:
"Ся сплітка неможлива!"

"Гаразд, — сказав він, — пташко!
Не злі твої науки,
Лети ж собі й стрільцеві
Не попадайся в руки".

І пурхнула пташина,
На близькій гілці сіла
І, до стрільця звернувшись,
Таке йому повіла:

"Ей, та й дурний ти, стрільче,
Що дав мені здуриться!
А мною ти, небоже,
Міг добре поживиться!

Бо знай, в моїй утробі —
Якби ти знав отсе! —
Є перла так велика,
Як струсове яйце!"

Стрілець аж зойкнув з жалю:
"А, що ж я наробив,
Що так без застанови
Великий скарб згубив!"

І він підбіг під гілку
І скочив, що є сил,
Щоби спіймати пташку, —
Та ба, не має крил!

А потім мовив: "Пташко,
Пташиночко моя!
Вернись до мене! Буду
Тобі за батька я.

У клітку золотую
Всаджу тебе я сам
І все, чого захочеш,
Тобі я радо дам!"

Пташина відповіла:
"Дурний ти є, як був!
Всі три мої науки
Відразу ти забув!

Зробив ти добре діло,
Мені летіть велів, —
І зараз по хвилині
Сам того пожалів.

А потім забажав ти
Мене дістать ще раз
І просьбою вернути
Назад минулий час.

А чом? Бо несуразним
Повірив ти словам,
Що в мні є перла, більша
Удвоє, ніж я сам".

ЛЕГЕНДИ

ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ

1

Олександер Великий весь світ звоював
І отсе в Вавілоні мов бог раював.

А побожний аскет вік в пустині прожив
І молитвою й постом богині служив.

Наче сонце, що разом прогонює тьму,
Так богиня в опівніч явилась йому.

Прихилилась і мовить: "Мій вірний слуго,
Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?"

А с к е т м о в и т ь:

"Хоч яке се життя і трудне, і сумне,
Дай, щоб старість і смерть оминули мене".

Б о г и н я м о в и т ь:

"Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,
На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день промовчи
І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,
Дасть тобі молодим вічно жити воно".

2

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,
І готовивсь аскет на великую річ.

Ось огонь розпалив із пахучих полін,
І кадило в огонь щедро кидає він,

І закони господні проходить умом,
Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумніви в серці повстали страшні:
"Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?

Чи вертати у світ, де панує борба?
Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!
Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

У нас цар молодий, богорівний наш цар!
Богорівним зовсім його зробить твій дар.

Міліонам він сонце, життя є нове,
Для добра міліонів хай вічно живе".

3

Олександер Великий весь світ звоював,
Та дівчини рабом себе він почував.

Персіянки Роксани предивна краса
В його серці горить, мов пожар, не згаса.

У обіймах його та красуня горда
Наче тає, на груди його припада;

Та хвилина мине, і він чує, що ось
В її серці вороже ворушиться щось,

І в очах, ще вогких від любві і жаги,
Дикі іскри горять, наче злі вороги.

З її уст вилітають бажання страшні —
Се бажання пожарів, убійства, різні.

Їй опертись король не здоліє й на мить:
Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!

Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..
День у день із небес його кидає в ад.

4

Олександер Великий богині моливсь:
"Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

Або дай, щоб скінчилася мука моя,
Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

Чом міняється так, кілько є в дні годин?
І чи в серці її я паную один?"

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь
І покірно царю до землі поклонивсь.

"Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги
Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —
Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх".

І він все розповів, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

"Міліонам ти сонце, добродій єси, —
Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси".

5

"Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!"
І великим, безсмертним почув себе цар.

"Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?
Постаріє, зів'яне, мов квітка марна!

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?
З нею жить! Або радше ти сам умирай!"

Вже й не думає цар, до Роксани біжить:
"Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!"

І сказав їй усе, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

"Коли любиш мене, моє сонце ясне,
Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

А не любиш… — урвав. — Кого хочеш люби!
Ось тобі сей горіх! Що захочеш — роби!"
Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, —
Олександер не ждав її слова — пішов.

6

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?
Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в її серці горить!
Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Він мета її мрій, осолода очей,
Над усіх милий їй генерал Птолемей.

Хоч не любить її і холодний, як лід,
Вона рада свій вік дать за сам його вид.

"Вічно жить молодій, а без нього? О ні!
Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!
А як ні, то мені краще в світі не буть".

Птолемея знайшла, і дала йому плід,
І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла,
Олександру в вино трути-зілля влила.

7

Занедужав король, важко стогне, кричить,
А Роксана при нім не ридає, мовчить.
Головами хитають старі лікарі,
І тривога, як ніч, залягла у дворі.