– Для мене вона не померла, Тоніно. Запам'ятай: доки тебе хтось любить, померти неможливо.
І він знову заспівав.
* * *
Дідусеві слова про скалку в серці страшенно мене вразили, і дорогою додому я не міг думати ні про що інше. Насамперед мені було цікаво, як скалка могла опинитися у дідуся всередині й дістатися до самого серця, і я став перебирати різні ймовірні варіанти: можливо, він ковтнув її випадково, коли їв щось колюче. Що б то могло бути?
– Що колюче можна їсти? – запитав я у мами.
– А що спадає тобі на думку? – відгукнулася вона. – Наприклад, морські їжаки, яких ми їмо, мають голки.
– А дідусь їх їсть?
– Навряд, риба йому не смакує.
Отже, морські їжаки тут ні до чого.
– А ще?
– Ще? – мама саме змагалася з вантажівкою, яка обдавала нас смердючими вихлопами, і не мала великого бажання мені відповідати.
– Що ще колюче ми їмо?
– Ну, кактус опунцію, каштани…
Ось, це воно! Дідусь, напевно, їв каштани і випадково… Але як таке могло трапитися? І, стривайте, каштани їдять у листопаді, а не в лютому. Щось тут не клеїлося, і я зрозумів, що без мами таки не обійдуся.
– Як ти думаєш, може таке бути, що якась скалка чи колючка опинилася всередині каштана, а потім хтось її не помітив і проковтнув?
Мама зненацька різко загальмувала, і ззаду відразу гучно загудів клаксон.
– Слухай, цілу дорогу ти морочиш мені голову якимись безглуздими розмовами. В тебе часом нема гарячки? – вона поклала руку мені на чоло. – Та ні, холодне. Ану, розповідай, що це за дурниці про каштан з колючкою, який комусь забагнулося ковтнути?
Через це запитання я відчув себе останнім телепнем. Але мені треба було розібратися, що тут до чого, і я бачив, що сам не дам із цим ради, тому не опирався.
Цього разу мама поставилася до мене серйозно і, коли я переповів їй те, що говорив дідусь, запитала:
– І що, він саме так і сказав?
Я старанно повторив дідусеві слова. Мама зітхнула:
– Мені він ніколи нічого не каже! – а тоді обернулася до мене: – Дідусь хотів сказати, що має проблему, що його щось тривожить, не дає спокою, ніби скалка.
Так розкрилася ця таємниця. Отакої, хіба ж дідусь не міг краще пояснити, що має на думці? Принаймні я б тоді так не переймався!
Втім, радіти було рано, бо маму, схоже, також мучила якась скалка – тільки-от у неї та скалка була десь понижче, ніж у дідуся. Вона не могла всидіти на місці, крутилася й вертілася і знай повторювала:
– А мені він ніколи нічого не каже! От як, як можна бути спокійною, коли маєш такого батька?!
Мама страх як розхвилювалася, тому я не наважився сказати, що вона, взагалі-то, все одно ніколи не буває спокійна – з батьком чи без батька, однаковісінько. І так ми повернулися додому.
Протягом наступних кількох днів мама телефонувала до дідуся частіше, ніж зазвичай. Спочатку вона завжди казала: "Привіт, тату, як справи?", а потім запитувала: "Тобі нічого не треба?". У дідуся все було гаразд і йому нічого не було треба. Та що частіше він так говорив, то сильніше тривожилася мама. Якось тато втратив терпець і сказав:
– Але що він має тобі сказати, щоб ти нарешті заспокоїлася? Що помирає?
Татові слова звучали цілком логічно, але мама, схоже, цього не оцінила. Вона твердила, що дідусь поводиться ненормально.
– Через усі ці телефонні дзвінки він мав би розсердитися; колись він точно добряче мене відчитав би. То чому тепер він такий спокійний?
Тато сказав, що мама городить казна-що і що їй треба лікуватися; вона відповіла, що лікуватися треба якраз йому, а то корчить тут із себе бозна-якого розумника; тато на це відказав, що просто старається мислити логічно, а мама тоді сказала, що саме тому є речі, яких він зроду не розумів і вже ніколи не зрозуміє. Тато розізлився і пішов геть, гримнувши за собою дверима, а мама заходилася чистити плитку на кухні так завзято, ніби збиралася протерти її наскрізь. З усієї цієї суперечки я нічогісінько не второпав, але тоді мені здавалося, що мама перебільшує, а тато має рацію. Згодом виявилося, що рацію все ж мала мама.