Ще раз уточнимо метод: він полягає в тому, щоб уперто добиватися свого. На певному відтинку свого шляху людина абсурду відчуває якусь спокусу. Історії не бракує ні релігії, ні пророків, навіть безбожних. Від людини вимагають здійснити стрибок. Все, що вона може відповісти, це те, що вона не дуже добре розуміє, що необхідність стрибати не є очевидною. Вона ж воліє робити достеменно тільки те, що добре усвідомлює. Її запевняють, що це гріх пихи, але вона не може збагнути поняття гріха; можливо, в кінці шляху на неї очікує пекло, проте їй не бракує уяви, щоб змалювати собі це дивне майбутнє; хай вона втратить вічне життя, але це їй здається справдешньою дурницею. Її хотіли б примусити визнати свою провину. Вона ж почувається невинною. Правду кажучи, людина відчуває лише свою непоправну невинність. Власне, ця невинність дозволяє людині все. Отже, людина змушує себе жити виключно тим, що вона знає, задовольнятися тим, чим вона є, і не допускати втручання того, чого не певна. Їй відповідають, що в світі немає нічого певного. Але, принаймні, це і є певність. Саме з нею вона має справу: людина хоче знати, чи можна жити без поклику.
Тепер я можу підійти впритул до поняття самогубства. Настільки ця проблема змінилася, що з уже прочитаного була нагода відчути, який вихід можливий уданій ситуації. Перше йшлося про те, щоб дізнатися, чи мусить життя мати сенс, аби його варто було прожити. Тепер же, навпаки, здається, що воно буде тим краще прожите, чим менше в ньому буде сенсу. Пережити випробування долею — означає прийняти життя цілком. Тож не можна пережити долю, знаючи про її абсурдність, якщо не зробити все можливе, щоб постійно підтримувати цей виявлений свідомістю абсурд. Заперечити один із термінів суперечності, яким живиться абсурд, означає уникнути його. Скасувати усвідомлений бунт — це ухилитися від проблеми. Тема перманентної революції переноситься, таким чином, у площину індивідуального досвіду. Жити — це будити до життя абсурд. Будити його до життя — це насамперед дивитися йому просто у вічі. На відміну від Евридіки, абсурд помирає лише тоді, коли його зрікаються. Однією з найпослідовніших філософських позицій, як бачимо, є бунт. Він є постійним зіткненням людини зі своїм власним мороком. Він є вимогою неможливої прозорості. Кожної миті він ставить світ під знак питання. Так само, як небезпека постачає людині незамінний шанс збагнути цей бунт, так і метафізичний бунт поширює свідомість на весь обшир досвіду. Бунт — це постійна присутність людини в самій собі. Він не є прагненням, він позбавляє надії. Бунт є лише впевненістю у виснажливому тягареві долі без покірливості, яка мала б її супроводжувати.
Саме тут і стає очевидним, якою мірою досвід абсурду стоїть осторонь самогубства. Можна подумати, що самогубство йде за бунтом. Але це не так, оскільки воно не є його логічним завершенням. Воно є цілковитою його протилежністю, бо передбачає згоду. Самогубство, як і стрибок, приймає свої межі. Все зужито, людина повертається до накресленої історії. Вона угадує своє майбутнє, своє єдине й жахливе майбутнє — і кидається йому назустріч. На свій лад, самогубство слугує вирішенню абсурду. Воно його затягує в ту ж таки смерть. Але я знаю, що абсурд, аби зберегти себе, не може дозволити вирішення. Він уникає самогубства тією мірою, якою він є водночас і усвідомленням, і зреченням від смерті. Він перебуває на тій межі своєї останньої думки приреченого на смерть, як шнурок від черевика, що всупереч усьому він помічає в декількох метрах, на тій же грані свого запаморочливого падіння. Прямою протилежністю самогубця, власне, і є рокований на смерть.
Такий бунт надає життю вартісності. Охоплюючи всю тривалість чийогось життя, він повертає йому велич. Для людини без шор не існує ліпшого видовища, ніж розум, що став на герць із дійсністю, яка його перевершує. Видовище людської погорди незрівнянне. Її тут ніщо не може знецінити. Дисципліна, яку розум сам собі диктує, викувана міцна воля, протистояння — у всьому цьому чаїться щось могутнє й самобутнє. Зруйнувати цю дійсність, яка своєю нелюдяністю звеличує людину, означає знищити саму людину. Тепер я розумію, чому вчення, котрі пояснюють усе на світі, водночас мене так ослабляють. Вони звільняють мене від тягаря мого власного життя, тимчасом як я мушу нести його сам. У цій хитрості я не можу збагнути, як скептична метафізика зіллється з мораллю зречення.
Свідомість і бунт — ці два види відмови — протилежні зреченню. Все, що є непримиренного й жагучого в людському серці, запалює людей усупереч їхньому життю. Йдеться про те, щоб померти непримиренним, а не з власної волі. Самогубство — то непорозуміння. Людина абсурду може лише вичерпати все і самого себе. Абсурд — то крайня напруга, яку людина постійно підтримує самотужки, оскільки знає, що свідомістю і бунтом з дня на день вона засвідчує свою єдину істину, яка є викликом. Власне, це і є першим наслідком.
Якщо я притримуюсь цієї узгодженої заздалегідь позиції, яка полягає в тому, щоб видобувати всі наслідки (і нічого окрім них) із визначеного мною поняття, то я опинюся перед другим парадоксом. Оскільки я хочу лишитися вірним цьому методові, мені нема чого робити з проблемою метафізичної свободи. Мене не обходить, вільна людина чи ні. Я можу відчути лише власну свободу. Про неї я не маю загальних понять, а лише кілька конкретних міркувань. Проблема "свободи в собі" не має сенсу, бо у зовсім інший спосіб пов'язана з проблемою Бога. Щоб дізнатися, чи людина вільна, треба насамперед знати, чи є над нею пан. Особлива абсурдність цієї проблеми пояснюється тим, що саме поняття, яке робить проблему свободи можливою, водночас позбавляє її будь-якого сенсу. Адже перед Богом існує не так проблема свободи, як проблема зла. Відома альтернатива: або ми позбавлені волі і всемогутній Бог відповідає за зло, або ми вільні й відповідальні за свої вчинки, але Бог тоді не є всемогутній. Всі хитромудрощі різних філософських шкіл нічого не додали цьому парадоксу й не позбавили його гостроти.
Ось чому я не можу поринути з головою в екзальтацію або просто у визначення поняття, яке вислизає від мене і втрачає свій сенс тієї миті, коли виходить за рамки мого приватного досвіду. Я не можу затямити, чим могла б бути свобода, дарована мені вищою істотою. Я втратив відчуття ієрархії. Щодо свободи, то я її розумію як в'язень або сучасник у лоні держави. Єдине, що я знаю, — це свобода розуму й дії. Отже, якщо абсурд і позбавляє мене всіх шансів на довічну свободу, то натомість повертає свободу вчинків і надихає на цю свободу. Така втрата надії і майбутнього спонукає до зростання людських можливостей.