Так само, як розум зумів погамувати меланхолію Плотіна, він наділяє сучасне відчуття страху заспокійливими засобами серед знайомих обладунків вічності. Розуму абсурду поталанило менше. Світ для нього — і не дуже раціональний, і не вельми ірраціональний. Він безглуздий, тільки й того. Розум у Гуссерля кінець кінцем позбавляється будь-яких обмежень. Абсурд, навпаки, окреслює свої межі, оскільки він безсилий погамувати своє відчуття страху. З іншого боку, Кіркегор запевняє, що достатньо однієї-єдиної межі, щоб заперечити розум. Але абсурд не заходить так далеко. Ця межа для нього має на меті лише честолюбство розуму. Тема ірраціонального, як вона уявляється екзистенціалістам, — це розум, який бентежиться і звільняє себе в самозапереченні. Абсурд — це ясний розум, який знає свої межі.
У кінці цієї важкої дороги людина абсурду усвідомлює свої справжні мотиви. Порівнюючи свою глибоку потребу з тим, що їй пропонують, вона раптом відчуває, що незабаром від цього відвернеться. У всесвіті Гуссерля світ розпрозорюється і жага близькості, яка володіє серцем людини, стає непотрібною. В апокаліпсисі Кіркегора це бажання ясності мусить зректися себе, якщо воно хоче бути вдоволене. Гріх не стільки в пізнанні (стосовно цього весь світ невинний), скільки в бажанні пізнати. Власне, це єдиний гріх, стосовно якого людина абсурду може відчувати водночас свою вину і свою невинність. Їй пропонують розв'язку, де всі минулі суперечності не більше як полемічні ігри. Але вона їх відчуває не такими. Людина мусить зберегти їхню істину, яка полягає в тому, що вони не можуть бути вдоволені. Вона не хоче вдаватися до проповіді.
Мої міркування воліють зберігати вірність тій очевидності, яка людину пробудила. Ця очевидність і є абсурд. Тобто розрив між жадаючим розумом і оманливим світом, між моєю тугою за єдністю і цим розпорошеним усесвітом і суперечністю, яка їх об'єднує. Кіркегор усуває мою тугу, а Гуссерль складає уламки всесвіту до купи. Я сподівався зовсім іншого. Мова велася про те, щоб жити і мислити серед цього безладу, вирішити, прийняти його чи відкинути. Не йшлося про те, щоб приховати очевидність, знищити абсурд, заперечуючи один із складових його рівняння. Треба вияснити, чи можна жити в абсурді, чи померти в ньому, як того вимагає логіка. Мене цікавить не філософське самогубство, а просто самогубство. Я хочу лише очистити його від емоційного нашарування і пізнати його логіку і щирість. Будь-яка інша позиція передбачає для абсурдного розуму приховування й відступ розуму перед тим, на що він сам кинув промінь. Гуссерль закликає коритися бажанню уникати "закоренілої звички жити й мислити у певних умовах існування, добре відомих і зручних", але останній стрибок не є крайньою небезпекою, як того хотів Кіркегор. Навпаки, загроза підстерігає в тій невловимій миті, яка передує стрибку. Зуміти втриматися на карколомному гребені — ось де щирість, все решта — виверти. Я також знаю, що безсилля ніколи не надихало на такі зворушливі акорди, як у Кіркегора. Але якщо неміч має місце в байдужих краєвидах історії, то вона не знайде місця в міркуванні, потреба якого нині відома.
Абсурдна свобода
Тепер головне зроблено. Я маю кілька очевидностей, яких не можу зректися. Те, що я знаю, в чому впевнений, чого не можу заперечувати, не можу відкинути — ось що береться до уваги. Я можу заперечити все в тій частині себе самого, яка живе тьмяною ностальгією, крім мого бажання єдності, моєї жаги вирішувати, моєї потреби в ясності й упорядкованості. Я можу все спростувати в оточуючому світі, який мене обмежує або захоплює, окрім цього хаосу, цього пануючого випадку і цієї божественної рівноваги, яка постає з анархії. Я не знаю, чи закладений у цьому світі зміст, який його перевершує. Але я знаю, що мені цього змісту не збагнути і що нині я не можу його пізнати. Що означає для мене якесь значення, що перебуває поза моїм існуванням? Я спроможний це зрозуміти лише в людських поняттях. Те, до чого я доторкаюся, те, що мені чинить опір, — це я розумію. Ще я знаю, що не можу примирити ці дві свої впевненості — мою жагу абсолюту і єдності, з одного боку, та непримиренність світу до раціонального й розумного принципу — з іншого. Яку ще істину я можу пізнати, не волаючи до надії, якої в мене нема і яка нічого не означає в межах мого існування?
Якби я був деревом між дерев, котом між тварин, то це життя набуло б змісту або, радше, ця проблема не мала б сенсу, оскільки я був би часткою цього світу. Я був би цим світом, якому зараз чиню опір усією свідомістю і всією моєю потребою зближення. Який не є мій розум нікчемний, однак саме він протиставив мене всьому сущому. Я не можу його заперечити єдиним розчерком пера. Те, що я вважаю істинним, я повинен зберегти. Те, що мені здається таким очевидним, навіть усепереч собі, і це я повинен зберегти. А що ж лежить в основі цього конфлікту, цього злому між світом і моїм духом, як не усвідомлення цього конфлікту. Отже, якщо я хочу його зберегти, то лише через постійне усвідомлення, яке безнастанно оновлюється й перебуває в постійній напрузі. Ось що на даний момент я мушу затямити собі. В цю мить абсурд, такий очевидний і такий важкий для його сприйняття, водночас повертається в життя людини і знаходить там свою вітчизну. І ще в цю мить розум може покинути висхлий і безплідний шлях ясного зусилля. Тепер він приводить до повсякденного життя. Він застає світ безособово анонімним, але людина віднині туди входить зі своїм бунтом і ясновидінням. Вона розучилася сподіватися. Пекло сьогодення — це, зрештою, і є її володінням. Всі проблеми знову набирають своєї гостроти. Абстрактна очевидність відступає перед ліризмом форм і барв. Духовні конфлікти втілюються і знаходять жалюгідний і духовний прихисток в серці людини. Жоден із них не має дозволу. Але всі вони перевтілилися. Доведеться померти чи вислизнути з допомогою стрибка, переобладнати будинок ідей і форм на свій лад. Чи доведеться, навпаки, вдатися до несамовитого й прекрасного парі з абсурдом? Зробимо ж нарешті останнє зусилля — й здобудемо всі наслідки. Тіло, ніжність, творчість, дія, людська шляхетність знову обіймуть своє місце в цьому безглуздому світі. Людина нарешті тут знову знайде вино абсурду і хліб байдужості, якими вона вигодовує свою велич.