Почуття абсурду може вдарити в обличчя будь-кого, на закруті байдуже якої вулиці. Відкрите у своїй надокучливій голизні, у своєму тьмавому світлі, воно невловне. Але саме над цією перешкодою варто замислитися. Імовірно, що людина залишається для нас вічною загадкою і завжди зберігає в собі те щось, що вперто вислизає від нас. Однак практично я знаю людей і розпізнаю їх за поведінкою, за сукупністю їхніх учинків, за наслідками, що залишають у житті їхні діяння. Саме це стосується і всіх тих ірраціональних душевних мук, які не підлягають аналізові, я можу їх практично визначити, практично поцінувати, зібрати в одне ціле їхні наслідки в розумовій діяльності, пойняти й визначити всі їхні подоби, окреслити їхній усесвіт. Безперечно, що особисто я не пізнаю актора глибше, якщо побачу його всоте. Проте, якщо я поєдную в одне ціле героїв, у яких він перевтілювався, і якщо я кажу, що дізнався про нього трохи більше на сотій врахованій мною ролі, то в цьому буде якась дещиця істини. Оскільки цей очевидний парадокс є водночас і притчею, вона має мораль. Вона повчає, що людину можна пізнати за її лицедійствами не згірш, як через її щиросерді поривання. Саме так буває на щабель нижче — з душевними муками, недосяжними в глибині серця, але частково їх виказують і вчинки, зумовлені ними, і настанови, до розуму яких вони спонукують. Хоча можна відчути, в який спосіб я визначаю той чи той метод. Однак можна відчути також, що це метод аналізу, а не пізнання. Як будь-який метод, він передбачає свою метафізику й несвідомо схиляє до висновків, про які інколи й сам ще не відає. Отже, зміст останніх сторінок книги вже можна похопити на її перших сторінках. Такий вузол — неминучий. Метод, означений тут, визнає почуття, а будь-яке істинне пізнання — неможливе. Є змога перелічити лише ймовірності й відчути підсоння.
Можливо, тоді ми зуміємо похопити те невловиме почуття абсурду в різних, але споріднених сферах, як інтелектуальна діяльність, мистецтво жити або просто мистецтво. Підсоння абсурду в них закладене з самого початку. Кінець — то всесвіт абсурду і та настанова духу, яка осяває своїми променями так, щоб засяяло те обране й непримиренне обличчя, яке він уміє розпізнати.
Усі великі діяння і всі великі думки випливають із мізерних джерел. Великі твори часто народжуються на закруті якоїсь вулиці або в передній якогось ресторану. Ось так і абсурд. Світ абсурду, як ніякий інший, видобуває свої чесноти з цього жалюгідного народження. За деяких обставин, якщо на питання, про що людина думає, чуємо відповідь: "Ні про що", — то це може бути й удаваністю. Закохані про це знають дуже добре. Але якщо ця відповідь щира, якщо вона передає той особливий стан, коли порожнеча стає промовистою, коли ланцюг повсякденних учинків перервано, коли серце марно шукає кільце, яке спроможне знову зв'язати їх в одне ціле, — тоді така відповідь є першою ознакою абсурдності.
Буває так, що лаштунки завалюються. Вставати щоранку, трамвай, чотири години роботи в конторі або на заводі, харчування, сон і так майже щоденно в понеділок, вівторок, середу, четвер, п'ятницю, суботу, в одному й тому ж ритмі стелиться цей шлях, який долаєш частіше всього без особливих труднощів. Але одного разу, щойно постає питання "навіщо?", і все починається з утоми, підфарбованої здивуванням. "Починається" — це є головне. Втома є врешті результатом діянь мимовільного життя, але водночас вона спонукає свідомість до руху. Вона її будить і заохочує до подальшої діяльності. Подальша діяльність — це або несвідоме повернення в ланцюг, або остаточне пробудження. З часом, у кінці пробудження випливає наслідок: самогубство або видужання. Сама собою втома має щось огидне. В даному випадкові, я мушу зробити висновок, що вона доброчинна. Бо все починається через усвідомлення і лише завдяки йому набуває вартості. Ці міркування аж ніяк не оригінальні. Але вони очевидні: а цього на певний час досить, щоб при нагоді виявити в загальних рисах витоки абсурду. Звичайна "стурбованість" є першопочатком усього.
Так само ми підвладні й плинові часу сірого щоденного життя. Але завжди настає момент, коли на свої плечі треба завдати увесь тягар часу. Ми живемо майбутнім: "завтра", "пізніше", "коли ти посядеш становище", "з роками ти зрозумієш". Така непослідовність просто чудова, оскільки, зрештою, йдеться про смерть. Все ж настає день, коли людина має усвідомити й проголосити, що їй тридцять років. У такий спосіб вона стверджує свою молодість. Але разом з тим вона визначає себе відносно часу. Вона посідає в ньому певне місце. Вона визнає, що перебуває в одній із точок кривої, яку мусить подолати. Вона належить часові, і з того жаху, який її охоплює, вбачає в ньому найжорстокішого ворога. Завтрашнього дня, вона бажала завтрашнього дня, тоді як усім єством вона повинна б його зректися. Саме такий бунт плоті і є абсурдом.[3]
Опустившись ще на один щабель, помічаєш дивовижну річ: світ надто "ущільнений", а камінь нам чужий і неподатливий, завважуєш ту потугу, з якою природа, краєвид можуть нас заперечувати. У надрах краси залягло щось нелюдське, і ці пагорби, і лагідне небо, і обриси дерев раптом втрачають той ілюзорний сенс, у який ми їх сповивали; віднині вони будуть недосяжнішими, аніж утрачений рай. Крізь тисячоріччя до нас проростає первісна ворожість світу. Якоїсь миті ми його вже не розуміємо, оскільки упродовж сторіч нам були зрозумілі в ньому лише образи й малюнки, які заздалегідь ми самі в нього і вклали, бо віднині нас полишають сили, щоб вдаватися до цієї хитрості. Світ вислизає від нас, тому що стає самим собою. Ці обладунки, замасковані звичкою, стають тим, чим вони є насправді. Вони відділяються від нас. Так само, як бувають дні, коли на знайомому обличчі жінки, яку кохав багато місяців і років, раптом проступають зовсім незнайомі риси, і, можливо, настане день, коли ми зажадаємо того, що враз робить нас такими самотніми. Однак час іще не настав. Очевидно лише одне: ця ущільненість і ця химерність світу, власне, і є абсурдом.
Люди також є джерелом нелюдського, іноді в години, коли перемагає здоровий глузд, механічність їхніх рухів, їхня пантоміма, позбавлена сенсу, роблять безглуздим усе, що їх оточує. Людина розмовляє по телефону за скляною перегородкою; її не чути, проте видно її безглузду міміку — і зненацька виникає питання: навіщо вона живе? Ця збентеженість перед нелюдяним у самій людині, це незглибне падіння перед нашим справжнім образом; ця "нудота", як назвав усе те один сучасний письменник, власне, також є абсурдом. Так само, як і той чужинець, який у певні хвилини виходить нам назустріч із дзеркала, і той рідний брат, що, однак, викликає у нас тривогу і якого ми подибуємо на наших власних фотознімках, — це також абсурд.