*
Ще раз наголошу, що всі ці образи не пропонують якихось моральних догм і не спонукають до судження: це не замальовки. Вони віддають лише певний стиль життя. Коханець, лицедій або авантурист розігрують абсурд. Але за бажання це зробили б не згірше цнотливець, урядовець або президент республіки. Достатньо знати і нічого не приховувати. В італійських музеях подеколи можна надибати на маленькі розмальовані дощечки, які священик тримав перед очима засуджених на страту, щоб затулити від них ешафот. Стрибок у всіх його формах, стрімке занурення в божественне або вічне, втеча в повсякденні ілюзії або в якусь ідею — всі оці дощечки приховують абсурд. Але є урядовці без дощечок, про них я і хочу повести мову.
Я вибрав крайні випадки. На цьому рівні абсурд наділяє їх королівською владою. Правда, королі тут без королівства. Але вони мають ту перевагу перед іншими, що знають — всі королівства примарні. Вони відають, і в цьому вся їхня велич, і даремно було б говорити про приховане лихо або про розчарування і крах. Позбавити себе надії ще не означає впасти у відчай. Дим земних вогнищ не гірший за небесні духмяна. Ні я, ні будь-хто інший не може їх осудити. Вони не намагаються бути кращими, ніж є, вони пробують бути послідовними. Якщо слово "мудрий" поширюється на людину, котра живе тим, що має, не спекулюючи тим, чого не має, тоді таких людей можна назвати мудрими. Один із них, завойовник — але на терені духу, Дон Жуан — але на терені знань, лицедій — але на терені інтелекту, знає це ліпше, ніж будь-хто інший: "Не заслуговує на жодні привілеї ні на землі, ні на небі той, хто довів свою дорогоцінну овечу покірність до довершеності: він усе ж продовжує залишатися в найкращому випадку кумедною овечкою з ріжками і більше нічим — навіть якщо припустити, що він не лусне від гонору і не викличе скандалу своїми суддівськими звичками".
У кожному разі, треба було б утілити міркування про абсурд у палкіших образах. Уява може додати йому чимало інших образів, прикованих до часу й до місця заслання, котрі теж уміють жити домірно з усесвітом без майбутнього й без легкодухості. Тоді цей абсурдний і безбожний світ заселяється людьми, які мислять тверезо й не сподіваються ні на що. Та я ще не вів мову про найабсурднішого з персонажів — про творця.
АБСУРДНА ТВОРЧІСТЬ
Філософія і роман
Всі оці життя, котрі підтримуються в розрідженому повітрі абсурду, обірвалися б, якби не опиралися на якусь глибоку й сталу думку, що живить їх своєю снагою. Саме у цьому випадку мова піде про особливе почуття вірності. Ми вже бачили свідомих людей, котрі виконували свій обов'язок у самому осередді найбезглуздіших воєн, не сушачи голови, що суперечать самим собі. Бо йшлося про те, щоб ні від чого не ухилитися. Таким чином, існує метафізичне щастя для підтримки абсурдності світу. Завоювання або гра, незчисленні любовні захоплення, абсурдний заколот — це все пошанівок, який людина складає своїй гідності упродовж війн, де вона заздалегідь рокована на поразку.
Тут головне дотримуватися правил бою. Цієї думки, можливо, й достатньо, щоб підживити дух: вона підтримувала й підтримує цілі цивілізації. Війну не заперечиш. На ній або помирають або виживають. Так і з абсурдом: ним треба дихати, засвоювати його уроки і втілювати його. З цього погляду найвища радість абсурду — то творчість. "Мистецтво, і нічого, крім мистецтва, — каже Ніцше, — мистецтво нам дане, щоб не померти від істини".
У досвіді, який я намагаюся тут описати і дати відчути в різних іпостасях, безсумнівно, що страждання з'являється воднораз із смертю іншого. Дитячий пошук забуття, заклик до втіхи залишаються нині без відгуку. Але постійна напруга, що підтримує людину в протистоянні світу, упорядковане маячіння, яке спонукає її сприймати все у цьому світі, залишає їй іншу лихоманку. І тоді творчість стає єдиним шансом потвердити свою свідомість у цьому світі й зафіксувати її пригоди. Творити — це жити двічі. Напевний і бентежний пошук Пруста, його копітке колекціонування квітів, шпалер і тривог не означає нічого іншого. Водночас цей пошук приносить не більше, ніж та постійна й безцінна творчість, якій віддаються щоденно впродовж усього свого життя лицедій, завойовник і решта людей абсурду. Всі вони намагаються відтворити мімікою, повторити й відтворити свою реальність. Кінець кінцем ми завжди прибираємо подобу наших істин. Для людини, котра відвернулася од вічності, все суше є лише велетенською пантомімою під машкарою абсурду. Творчість — то велика пантоміма.
Насамперед ці люди володіють знаннями і тому всі їхні зусилля спрямовано на обстеження, розширення і збагачення того острова без майбутнього, до якого вони щойно прибилися. Але спочатку треба знати. Оскільки відкриття абсурду збігається в часі з зупинкою, під якою розробляються і виправдовуються майбутні почуття. Навіть люди, котрі живуть не за Євангелієм, мають свою Елеонську гору. І на ній тим більше не варто засинати. Людина абсурду не має вдаватися до пояснень і до рішень, а сама мусить випробовувати й описувати. Все починається з байдужої прозорливості.
Описувати — ось таке марнослав'я абсурдного мислення. Наука теж, дійшовши краю у своїх парадоксах, більше нічого не пропонує, а лише споглядає і змальовує одвічно незайманий краєвид явищ. Таким чином, серце пізнає, що хвилююче почуття, яке охоплює нас перед поличчями світу, залежить не від глибини нашого проникнення, а від їхнього розмаїття. Пояснення марні, проте враження залишається, а з ним і безперервні гуки, що долинають з кількісно невичерпного світу. Отже, стає зрозумілим місце мистецького твору.
Він означає водночас смерть певного досвіду і його розмноження. Твір нагадує монотонне й палке повторення вже оркестрованих світом тем: невичерпна кількість зображень тіла на фронтонах храмів форми і барви, число і лихо. І на завершення чільних тем цього есе не зайве відшукати їх у чудовому й дитинному світі творця. Було б хибно вбачати в ньому символ і гадати, що твір мистецтва може, зрештою, розглядатися як прихисток абсурду. Твір сам по собі є феноменом абсурду, тож ідеться лише про його опис. Він не пропонує ліків від хвороби духу. Навпаки, він є однією з ознак цієї недуги, яка накладається на все мислення людини. Але він вперше виводить дух назовні себе і виставляє його перед іншими людьми не для того, щоб втратити там себе, а для того, щоб точно вказати їм безвихідний шлях, яким всі ми прошкуємо. У роздумах про абсурд творчість йде услід за байдужістю і відкриттям. Вона позначає точку, звідки вихоплюються абсурдні пристрасті і де міркування закінчується. Таким чином, оправдується місце абсурдної творчості в цьому есе.