Мічурін

Страница 4 из 28

Довженко Александр

— Ні,— спокійно відмовив Мічурін.

— Вам шкода розлучатись з цим ландшафтом? Гаразд. Ми вам зробимо в Америці такий самий.

— Ні.

— Гаразд. Я зрозумів все і кажу відверто: ви більше Бербанка.

— Не знаю. Не міряв,— сказав Мічурін і звернувся до Майєрса:— У Бербанка тепло. Встромив ломаку в землю — цвіте. Моя стихія — північ. Холод. Плодоносний світ я посуваю на північ. А це — головне.

— Десять тисяч!— сказав Берд.

Майєрсу було, мабуть, соромно за свого товстосума. Він був справжній вчений, закоханий в науку. Йому хотілось відвернути розмову.

* Вибачаюсь (франц.).-г— Ред.

— Це надзвичайно!— сказав він Мічуріну, ще раз оглядаючись на сад.— Я об'їхав усю планету. Я бачив рослинний світ, але найголовніше про нього я збагнув тут.

— Ви золота людинаї— не витримав Берд.— Я кажу відверто.

— Я руська людина,— тихо сказав Мічурін.— І нема таки*х ні грошей на світі, панове, ні пароплавів, які могли б підняти мене. Як же я вивезу сад? Адже це батьківщина моя, це справа мого народу. У мене вже сотні наслідувачів. Ні, це не те, панове...

Берд. Подумайте.

Перекладач. Що ви робите! Ви втрачаєте бізнес. М і ч у р і н. Ні, ні. Це не та розмова. Це мене пригнічує. Годі.

Олександра Василівна. Іване, адже вони нічого не сказали. Вони сказали — подумайте.

М і ч у р і н. А я їм скажу: нехай приїжджають через двадцять років. І хай не пригнічують мене своїми грошима, хай їм чорт... (До перекладача.) Це ти їм вдома перекладеш.

Берд. Що він сказав?

Перекладач. Я... Він говорить... Я не зовсім зрозумів.

— Містер Мічурін, ще...— сказав Берд.

— Ні... Навіщо ж?

— Містер Мічурін сказав, що в нього інший інтерес.

— О, вибачте. Дуже шкода. Американці почали прощатись.

Раптом пролунав постріл. Мічурін подивився в напрямі саду й, попрощавшись поспіхом з гостями, зник у саду.

Сторож Терентій біг з дробовиком, який ще курів, навздогін за дітьми. Невблаганні садові пірати — хлопчаки — падали з яблунь, скакали через огорожу й тікали, збиваючи куряву на дорозі.

Перехопившись через тин, Мічурін погнався за хлопцями. Ось він майже наздогнав одного.

—— Ай-ай-ай!.. Не буду!..— злякано вереснуло білоголове хлоп'я.

— О-о! Я тобі...— Мічурін спіткнувся й упав на курну дорогу.

Змучений і втомлений стояв він біля веранди перед зламаною лілією.

Смеркало. В саду було тихо, як у покинутому царстві. Олександра Василівна сиділа на лавочці в глибокій і гіркій задумі. Американців уже не було.

Мічурін довго дивився їм услід, як дивиться самотній остров'янин в безмежжя морської далини, де зникає корабель з білими вітрилами надії. І раптом він цілком ясно відчув себе на земній кулі в цій загубленій далеко від широких шляхів глушині. Ним опанував напад гнітючої туги й терпкої гіркоти. Він озирнувся.

— Чого ти на мене дивишся? Ну, чого?

— Нічого,— тихо відповіла дружина.

— Нічого? Що — нічого? Ну?

— Облиш мене, дай спокій.

— Облиш ти мене в спокої. Я знаю тебе. В Америку захотілось!

— Ти збожеволів. Хто тобі сказав?..

У Олександри Василівни навернулись сльози.

— Чого ти плачеш? Ну, чого ти плачеш?

— Ох,— Олександра Василівна відвернулась, затуливши лице руками.— Нерозумна ти людина...

— Що? Повтори, що ти сказала? Ну, повторіть мені, що ви сказали!..

— Облиште мене... Не кричіть...

— Я не кричу, я стогну! Ой-ой-ой! Яку лілію розтоптали, ох!.. Терентій!— Мічурін схилився над лілією й почав обережно обгортати її землею, бинтувати, підв'язувати. Потім, заспокоївшись, подивився на Олександру Василівну й посміхнувся:— Ну, годі плакати, Сашо, чуєш? Поплакала й досить... Ну її, ту Америку... подумаєш!.. А як я їм добре сказав, пригадуєш? Приїздіть, кажу, через двадцять років. Терентію! Ага, давай, давай його!— скрикнув раптом Мічурін, побачивши, що Терентій тягне заводіяку яблучних злодюжок — десятирічного хлопця.

Побачивши Мічуріна, хлопець заборсався в руках Тсрсн-тія, як тигреня, заборсав ногами, руками, головою, коліньми, закричав, заверещав, і в такому стані з великими труднощами приніс його Терентій на руках і поставив перед Мічуріним і його дружиною. З Терентія градом котився піт,— такий дужий і спритний був хлопець і таким великопристрасним був його відчай. Хтозна-скільки тривала б ця боротьба, коли * Мічурін не крикнув на хлопця:

— Цить!

Хлопець вмить замовк. Розкривши рот і очі, з яких все ще ринули дитячі сльози, він застиг у гіркому заціпенінні перед грізним хазяїном яблук.

— Ходім чай пити,— сказав тихо, зовсім по-дружньому Мічурін і повів хлопця в кімнату.

В маленькій їдальні Мічурін посадовив хлопця Павлушу за стіл. Олександра Василівна почала наливати чай з самовара, поставленого Терентієм на середину стола.

— От такий пройдисвіт був батько, такі й діти. У, звірюка!

— Не сопи, годі. Дивись на мене!— сказав Мічурін хлопцеві.— Бити не буду. Ану, подивлюсь, чого це в тебе живіт такий великий.

Мічурін видобув з-за пазухи в Павлуші яблуко.

— От бачиш? Це що? Ну? Чого ж ти мовчиш? Що це?х

— Яблуко.

— Яке?

— Кисле.

— Зелене.

— Ох, негідник!— не витримав Терентій.

— Помовч.

— Ну й мовчу.

— Ну й мовчи!— скипів раптом Мічурін.

Терентій махнув рукою, ненависно й люто глянувши-на хлопця.

— Мовчу.

— Терентій!!!

— Пху, господи... Ну що? Ну, Терентій!

— Помовч... що, теж в Америку закортіло?

— Та на біса вона мені, ваша Америка. Самі не поїхали, от тепер злоститесь на всіх.

— Що? Що ти сказав?

— Мовчу.

Мічурін подивився на Терентія вкрай сповненим люті поглядом, але Терентій — що робило йому честь — витримав цей погляд. Це була непередавана мовчазна дуель двох трудівників, що глибоко люблять один одного, двох чесних і благородних людей, в яких у повсякденному житті було на жаль, безліч причин не бути ні лагідними, ні добрими.

— Про що ж я хотів сказати?.. Ага... Так... Це яблуко,— звернувся Мічурін до хлопця, ніби щойно повернувся з далекої подорожі,— це найдосконаліший плід землі, хлопче. Дивись, яка краса, яка благородна форма. Який скарб, як добре заховала природа сім'я життя... Це цілий світ. От. А ти зруйнував цей світ, зіпсував його,

Мічурін розрізав яблуко ножем і дав половину хлопцеві.

Хлопець тримав у руці "півсвіту", і якесь невиразне заціпеніння, немовби передчуття розуміння, скувало його рухи^ Не змигнувши, широко розплющеними дитячими очима дивився він на вченого.