— Заждіть, мислителю,— Мічурін відклав набік годинника й подивився на Христофора.— Коли вже ви завели мову про землю, так дозвольте вам сказати, що земля в житті рослини ніколи повністю не відігравала ролі матері. Земна куля скоріш батько, ніж мати.
— Як? То хто ж тоді мати?— взявся за бороду отець Христофор.
— Хто мати? Зовнішнє середовище природи. Ось хто Воно і^ є справжньою матір'ю-вихователькою. Розуміти треба. Треба мати фантазію.
— Але дозвольте...
— Нічого не дозволю!— Мічурін розсердився.— Сядьте, богомольцю.
— Іване Володимировичу! Ви вчиняєте розпусту в природі, створеній господом богом,— хвилювався Христофор.
— Знаєте, краще б бог...
—— Чекайте, не перебивайте мене!
Не перебивайте ви мене!
Я кажу!
— Я кажу і не перебивайте мене, чуєте? —Хто вас перебиває?
— Не перебивайте мене! Нічого ви в природі не розумієте або брешете!
— Н>, знаєте, нехай я не розумію, але я все-таки скажу вам, оце от,— Христофор показав на малюнок персика,— це так само безглуздо, неможливо, нісенітно й гріховно, як у тваринному царстві спаровувати собак з щуками.
— Гарне порівняння,— усміхнувся Мічурін.— Справді * це дуже віддалені види, але, знаєте, по суті цього, мабуть що, не з вами мені розмовляти.
тг— Ах, он як!
— Он як! От виведу нове персикове дерево й напишу до Академії наук.
— Це справа не Академії наук, а святійшого синоду13,— сказав Христофор.
— Сашо, ти чуєш?— звернувся Мічурін до дружини.
— Іване Володимировичу, істинно говорю вам,— наближається час. Маю листа... Грізна справа в святійшому синоді!
— Так... Розумію,— сказав Мічурін.— Он воно що! Та знайте, я теж у святійший синод напишу!
— Що?— занепокоївся раптом Христофор.
— Я напишу, що ви не вірите в бога.
— Як, як, як?
— Іване Володимировичу!
— Сашо, помовч!
— Боже мій!..
— Олександро Василівно, будьте свідком!
— Чого свідком?— Мічурін устав і підійшов до Христофора.— Ви, священнослужителю, заявили мені, прихожани-нові, в моєму домі, що ви в бога не вірите!
— Коли? Адже я казав про помилки юності!!—злякався отець Христофор.
— Киньте. Це не повертається. Що з воза впало, те пропало. Нема у вас бога! Пустопорожня ви людина. Синодський чиновник у рясі, та й усе. Вчений! Горох розводить!
— Не смійте!
— Він не вірить у персик! Він ні в що не вірить!
— Доброго здоров'ячка, Іване Володимировичу!— пролунав голос листоноші.
— Тихше, йди сюди.
Листоноша мовчки, навшпиньки підійшов до Терентія й принишк.
— Он я-ак! Он як! Так, так,— Христофор блідий і чимось страшний.
— Так! У Менделя шукаєш бога! Не допоможе!
— Олександро Василівно, Терентію!— пополотнів Христофор.— Ох, який ти злий! Ти пригноблюєш ближніх!
— Я слугую дальнім.
— Ти раб своїх пристрастей і помилок!
— Я вільний. І якщо моя думка блукає в сумнівах, віра моя в науку живе й рухається, як всесвіт.— Мічурін майже впритул підійшов до отця Христофора й спитав тихим низьким голосом:— Хто ти? Чому, коли я бачу тебе, мене завжди опановує пригнічення, нудьга, кволість?
— А-а... От-от-от!
— Зачекай, я не про те. Я не хочу лагодити твого годинника. Іди собі.
— Іване Володимировичу! Доволі,—розгубився отець Христофор.— Погарячкували, й годі,
— Ідіть. Вам не потрібний годинник. Ваш час нерухомий. Ви вічні, як косність.
— Іване...
— Облиште мене. Облиште.
Отець Христофор узяв свого старого зіпсованого годинника й швидко вийшов з кімнати.
— Заспокойте ваші нерви, Іване Володимировичу,— сказав листоноша Федір Кузьмич Буренкін.— Добридень! З добрим ранком вас, з добрими вістями!
— Здрастуйте! Сідайте, Федоре Кузьмичу.
— Плюньте ви на них. Ви погляньте, скільки кореспонденції приніс. Вся пошта аж гуде,— радів Буренкін, риючись у старій шкіряній сумці.
Мічурін усміхнувся. Він дуже любив цього скромного трудівника, завжди привітного й доброзичливого. Він звик до його задушевного голосу, до його шкіряної сумки, до окулярів у металевій оправі, що здавались абсолютно зайвими на кінчику носа, і шанував його уподобання іноземних слів, які частенько вживались не до речі.
Федір Кузьмич був не простим листоношею. Тридцять років розносив пошту його покійний батько Кузьма, і сам він розносить її ось уже чверть століття.
— Пустити б мене навколо світу просто по меридіану, скільки б то вже разів я додому повертався,— жартував сам із себе Федір Кузьмич, розносячи по людях вістки про життя-буття, про померлих на чужині батраків, про вбитих воїнів, виплакані сльози. Носив панам газети, журнали й листи, а простим людям здебільшого листівки, які часом тут-таки сам і читав на прохання неписьменних адресатів і брав участь у їх обговоренні, в здогадах і міркуваннях і навіть у складанні відповіді. Не любив він носить телеграм, як не люблять їх одержувати прості люди, боячись наглого нещастя. Любив він журнали —"Ниву"14, "Вестник знания"15. Взагалі він любив свою професію й ніколи не почував себе простим рознощиком пошти. Він був громадським діячем.
Мав він велику дружну сім'ю, яку він також любив, а улюбленим його адресатом був Мічурін. З яких тільки місць не приходили йому листи!
— Сьогодні, Іване Володимировичу, ми з вами побили рекорд. Шістдесят листів, шість бандеролей і чотири закордонних, о! Прямо з сумкою забирайте — все ваше. А ви хвилюєтесь! Таж усі оці попи, купці, справники — повірте, ось до ста років доживуть, а ніхто ніколи не писав і не напише їм ні однісінького такого поважного листа. Ви подивіться-но — Персія, їй-богу, бачите? А ось Англія чи Голландія, зараз, почекайте... Ось марка, король який. А ви хвилюєтесь та злоститесь.
— Ну, спасибі.
— Стривайте,— радів Федір Кузьмич.— Це ще не все. Тут ще Америка є, на пошті мені казали...
— Та ну?
— Є. Де ж це вона? Ага, ось. Паняночка з свічкою. Це вона, Америка. Що їй треба від Івана Володимировича, запитує. Олександро Василівно, наша бере! Всім розказуватиму!
В одному з конвертів Іван Володимирович знайшов кілька насінин.
— Алтайські,— сказав Мічурін.
Буренкін дивився на них захоплено, як на дорогоцінні самоцвіти.
— Дайте мені на хвильку потримати. Ось воно, сім'ячко. Чи ж думало ти, що потрапиш до Івана Володимировича, принесеш свою таємницю? Ну, рости, рости, добро пожалувати. Побачимо, чим ти нас порадуєш...