Карташов. Нам не хотілося, бачте, шокірувати вас як великого садовода.
Ці слова справляють на Мічуріна гнітюче враження. Завжди легко вразливий, він раптом поникнув і мовчки відійшов до вікна. Це помічає професор Кічунов.
Кічунов. Почекайте, почекайте, я чогось... Що ви хочете сказати?
Карташов. Ви, звичайно, розумієте, що все це виключно серйозно і що справа тут не тільки в яблуці?
С і в ц е в. Що це яблуко, так би мовити, символічний плід дерева пізнання?
Кічунов. Чому символічний? Я бачив тут уже цілком реальний вегетативний гібрид яблуні й груші.
Карташов. Яблука й груші? Нема такого плоду!
Кічунов. Як нема? Чому?
Карташов. Тому, що цього бути не може!
Терентій. Здрастуйте! Та ви ж держите його в руці! Покуштуйте!
Карташов (яблуко випало з рук). Дозвольте, дозвольте!.. Іване Воло... я не розумію. Перестаньте мене містифікувати. Я не можу куштувати того, чого немає! Відмовляюсь!
Сівцев (піднімає яблуко, що впало). Вибачте, допустимо навіть, що є. Припустимо, що ця випадкова модифікація могла виникнути...
Карташов. Так, так, так! Я допускаю. Більше того, я навіть з'їв її як об'єктивно існуючу данність, проте це аж ніяк ще не значить... е-е... Тобто... що висновки, які ви робите прилюдно, це — даруйте мені...
Сівцев. Це неможливо!.. І цього ми нікому не дозволимо...
Кічунов. Хто це ми? Сівцев. Прекрасно ви знаєте хто. Кічунов. Говоріть ясно і без цих загадкових узагальнень.
Мічурін (відходячи від вікна). Я вас покликав на свято. Проте бачу — свято моє не відбулося... Скалить же мені на прощання — нащо ви ховаєте мене? Нащо відгороджуєте від світу в саду?
С і в ц е в. Дозвольте, дозвольте.
Мічурін. ...Я вас питаю! Доки ви будете замовчувати мою працю?
Карташов, Сівцев. Хто замовчує?
Карташов. Ми визнаємо гібридизацію міжвидову і навіть міжродову. Визнаємо деякий вплив відкритого вами ментора. Але... на жаль, це не має перспектив в еволюції. Організм у своєму розвиткові автономний від умов життя.
Мічурін. Дурень.
Карташов. Прошу без грубощів. Ви... ви звужуєте мені судини! У мене гіпертонія!
Мічурін. Слово має професор Сівцев.
С і в-ц е в. Домовляємось, Іване Володимировичу, без цього... без словечок...
Мічурін. Будь ласка.
Сівцев. Причини мінливості спадковості незбагненні! Мічурін. Папуга! Сівцев. Без грубощів!
Мічурін. А чому не бути мені з вами грубим? Ви — мої супротивники — люди безідейні, благополучні, обмежені.
Сівцев (благородне обурення)) Я мовчу.
Мічурін. Добре, беру папугу назад.
Сівцев. Генні і хромозомні мутації виникають випадково... Зрозумійте ви...
Терентій. Ая розумію так своїм розумом, що ніяких генів і хромозомів взагалі нема!
Карташов. Як нема? А що ж, по-вашому, є?
Терентій. Служба.
Сівцев (до Кічунова). Ось наукова розмова в лабораторії біолога!
Мічурін. Справа не в розмові, а в революційному землеробстві, в тваринництві. Вже кому б, як не біологам, зійти б з п'єдесталу на землю і заговорити мовою народу. А не плутатися в тумані: випадково! незбагненно! К чорту таку науку!
К а р т а ш о в. Дуже шкода. Я вболіваю. Якщо хочете знати, я завжди був схильний захоплюватися вашим фанатизмом, але треба ж бути великодушним і не забувати, що не тільки ви мрієте про щастя людства.
Мічурін. Облиште!
Карташов. Запевняю вас! Звичайно, людству однаково, хто зробить його щасливим — ви або ми...
Кічунов. На жаль, світ побудований так, що щастя людства здобувається ціною чиїхось страждань...
Мічурін. Так. Так. А їх, у всякому разі, було в цьому саду... (До Карташова.) Киньмо цю розмову. Карташов. Будь ласка.
Мічурін. Тільки знайте: цього вам не минути. (Показуючи "яблуко розбрату" .) Доведеться покуштувати. І чим пізніше, тим більш гірким здасться вам його смак. (До Кічунова.) Ходімо на повітря.
Тисяча дев'ятсот двадцять другого року в Кремлі, на засіданні Ради Народних Комісарів, при обговоренні проблем реконструкції сільського господарства країни, про Мічуріна згадав великий Ленін.
Тривалим спробам одержання нових культур рослин було надано величезного державного значення. Мічурін був викликаний у Москву в Раднарком для доповіді.
В Козловському виконкомі хвилювались як ніколи. Мічурін захворів.
Степан Рябов був блідий і цілком розгублений. Він ходив по кабінету, погрожуючи кулаком уявному супротивникові.
— Відмовився їхати. Чи ви бачили щось подібне?
— Що ви кажете?
— Факт.
— Збожеволіти можна.
— Ну, знаєте!
— Почекайте. Що ж робити?! Я влаштовую виставку, пишу доповідні записки в Раднарком, щоб надати цій справі державного масштабу. Його викликає Ленін!
— Він нездужає,— сказав Терентій.— На ногах майже не тримається.
— Підождіть, підождіть. Тихо! Іде.
Увійшов Мічурін. Подивившись на * своїх питомців і керівників, він відразу зрозумів їх гіркоту.
Він справді нездужав. Але не тільки недуга пригнічувала його. Його, що ніколи в житті не відлучався з рідних місць, мучив страх. У нього не були закінчені спроби виняткової ваги, що потребували надзвичайної уважності й знання всіх попередніх етапів, а передати спостереження не було кому. Всі навколо нього були такі молоді.
І думав він уже третій день про цю свою драму, про щастя зустрічі з великою людиною, яка не справдиться, всоте вирішуючи на всі лади болюче питання — чи має він право поставити під загрозу таку велику працю.
— Іване Володимировичу!
— Товариші, ні.
— Що ні?
— Я знаю, що ви хочете. До Леніна? Ні.
— Але ви розумієте, що ви кажете?
— Розумію.
— Але ж він вас чекає!
— Слухайте, не вчіть мене.
— Але ж він, Ленін, вас чекає!
— Нічого він не чекає,— сказав Мічурін тихо, немовби Ленін був тут, поряд, у суміжній кімнаті, й він, Мічурін, боявся порушити його спокій.— Дитяча ваша уява. Ви думаєте, йому нема чого робити, у нього гібриди в голові? Таж країна яка — півсвіту! Революція! Дихати йому ніколи! Як же я з'явлюсь до нього й відбиратиму дорогий час? Що ви розумієте! Таж він, певно, ненароком згадав і з люб'язності, як хороша людина, написав: мовляв, приїздіть. Розуміти ж треба.
— Іване Володимировичу, ви глибоко помиляєтесь.
— Хороший мій, усе моє життя,— боротьба помилок з непомилками. Ні, ні... Ось ти, Рябов, краще сам їдь, організуй доповідь в академії для Наркомзему, не далі, а до Леніна годі! Я забороняю вам!