Одного дня навесні в сад до Мічуріна прийшов Рябов. На ньому була старенька солдатська шинель і студентський злинялий кашкет. Мічурін працював на грядці.
— Що вам?
— Здрастуйте.
— Ну?
— Я Рябов.
— А... Це той Рябов? Який Рябов?
— А ви подивіться. Повітовий інструктор садівництва.
— Звуть як?
— Степан. А по батькові...
— Гаразд. Будеш і без "по батькові"... Інструктор?
— Так.
— Так! Ну, інструктуй. Бери лопату.
— Це можна,— сказав Рябов і, взявши з рук Мічуріна лопату, почав скопувати грядку.— Тільки я не інструктувати прийшов до вас, а вчиться.
— Так от і не торохти.
— А ви послухайте, це теж буває корисно старим. Спочатку покажіть мені ваш садок. А по-друге, я вам наперед скажу: все це не витримує критики.— На цих словах Рябов випростався й, посміхнувшись, показав рукою на сад.
— Як?!— розсердився Мічурін.— Ти що мені тут чортзна-що?..
— Це кустарщина, а не сад,— сказав Рябов.
— Що?!
— Ви не іритуйте. Це ж може бути смішно. Це кустарщина. Це треба ставити на державні рейки. Зрозуміло? Ось добув для вас субсидію — двісті п'ятдесят тисяч карбованців! Будь ласка.
— Скільки?— Мічурін злякано відсахнувся від простягнутого йому документа.— Ти збожеволів! Як же буде із звітністю? Я заплутаюсь у папірцях і піду під суд!
— Не турбуйтесь.
— Віднеси назад! Чуєш? Зараз же! Що ми з ними робитимемо? Це ж капітал.
Рябов трусонув чубом і подивився вдалину.
— Монастирську садибу заберемо — разі На весну заплануємо сто тридцять тисяч одиниць — два! Лабораторії — три! Виставки — чотири! Не вистачить!— Тут Рябов не витримав і голосно засміявся.
— Не галасуй! Чорти тебе принесли на мою голову.
— Почекайте, Іване Володимировичу, дорогий. Ви ще не знаєте мене. Я такий жаднючий... Моїй уяві вже й мільйона замало! Це що?.. Це все ми двигнемо на історичну дорогу. Я вже товаришеві Леніну доповідь написав!
Мічурін грізно дивився на пришельця, ледве приховуючи радість.
Базарний день у Козлові. Народ, коні, підводи, лотки. Звичайний базарний гомін, галас, музика, вигуки.
Кілька червоноармійців у пом'ятому одязі, на свіжих милицях нагадують, що рани трудового народу ще не загоїлись. Увагу червоноармійців привертає щось дуже цікаве. Це виставка досягнень Мічуріна. Просто посеред базару на дощатому помості висаджено кущі, квіти, розкладено фрукти. Над виставкою полотнище з лозунгом:
"Громадяни, не ждіть милостей від природи. Взяти їх у неї — наше завдання".
Біля квітів і фруктів — ніби відмолоділий на кілька років Терентій. Він гордий і важний. Щоб не гаяти часу, чекаючи на Мічуріна, він пояснює народу досягнення науки:
— Ось кандиль-китайка, ренклод-реформа, парадиз, шафран північний, бергамот-новик. А найголовніше — черенки з поясненням! Дивіться, громадяни! Відомий вчений природи Іван Володимирович Мічурін правильно вказує, що харчуватися треба досягненнями нового життя!
— Чого?— почувся сміх.
— Не смійтесь, громадяни! Хто там сміється?! Треба абрикосами харчуватись, виноградом! Гібриди розведемо різні!— повчав Терентій.
— Нащо розводити? Гриби й самі родяться, був би дощ,— сказав старенький скуйовджений селянин.
Навкруги засміялись.
— Тихше, громадяни! От сам вчений Мічурін вам розкаже!.. Велика несвідомість, Іване Володимировичу,— сказав Терентій Мічуріну, що якраз надійшов.
— Хіба? Не може бути. Ти щось тут наплів уже? Хто тобі доручав говорити?
— Таж не розуміють.
— Бути цього не може. Громадяни вільної Росії!— звернувся Мічурін до народу.— Мені дуже приємно й радісно сповістити вам ось що: великий вчений Дарвін довів і пояснив нам, як у боротьбі за життя з'явились різні ознаки у потомків спільних батьків, бачите ви.
— Нічого не бачимо. Наші батьки...
— Незвичні ми до цього!
— А ти послухай! То й звикнеш,— обурились молоді червоноармійці на милицях, що стояли в першому ряду.— Кажіть, папашо, все зрозуміємо,— звернулись вони до Мічуріна. Очі в них світились прекрасним гнівом, розумом і жадобою знання.
— Дякую вам, громадяни солдати... Так от... Довго боролась наука над питанням, як же зробити рослини міцнішими, щоб не вимерзали, багатші на плоди стали; як схрестити їх? І от, громадяни, працюючи над цим сорок чотири роки, витративши багато праці й часу на різні помилки й збочення, я, нарешті, знайшов спосіб створення нових рослин на основі віддаленої гібридизації, шляхом використання посередника.
— Ет, чорти б тебе молотили, нічого не второпаю. От голова, га?— вигукнув дідок чи то з подивом і захватом, чи в стані ущипливого презирства до себе.
— Зараз поясню. Я схрещую рослини, але не відразу одну з одною,— Мічурін почав сходити з помосту до народу, тримаючи в руках кілька черенків винограду. Він весь світився радістю.— Я схрещую їх поступово, підбираючи близькі до кожної і по можливості такі, що виросли в різних за відстанню місцевостях, створюю гібридів-посередників, а тоді вже, щоб одержати результат, схрещую...
— Що. що?
— Тихше, темното... Кажи далі, батечку.
— Дуже просто. Так от вже створено з південних і далекосхідного тайгового північний виноград. От погляньте: "перша ластівка".
І, добувши з кишені виноградне гроно, Мічурін про-стяг його старому Єгору Жукову.
— Ми цим ділом не інтересуемось,— сказав Єгор, неохоче беручи виноград своїми вузлуватими, темними, як коріння дерева, пальцями.
— А ти покуштуй,— сказав Мічурін.
Старий пожував ягоду й сплюнув. Всі погляди скеровані на Єгора, як на рідкісного дегустатора вин.
— Ну?
— Та кажи вже... жуєш...
— Вутла дуже. А смак... це...— Єгор запнувся.— Вода. Вона й непогана ніби, тільки не наша це справа,— сказав Єгор і передав гроно онукові.— Нам треба що? Посадовив навесні, а влітку споживай: картопля, ріпа чи буряк. А цю штуку посади, ходитимеш коло неї років десять чи й п'ятнадцять.
Єгор глянув на Мічуріна і з виразу його обличчя збагнув раптом, що говорить невірно, нерозумно, хотів був замовкнути, щоб не пошитись у дурні й не стати посміховищем, та притаманна впертість взяла гору і він сказав:
— Отож, гляди її, бережи від морозу та гадай, яка на смак уродить. А тоді, гляди, чи вродило, чи ні, а тобі помирати час. От тобі й фрукт. Хтось там їстиме — ласуватиме.