Вона. Іване, скажи, що ти мене любиш. В і н. Так.
І, втупивши очі вдалину перед собою, Мічурін поцілував їй руку.
Осінній вітер здував з старих яблунь і груш пожовклий лист і кружляв ним у повітрі. Відлітали птахи в ірій, і посивіле насіння поруділих диких трав неслось у далечінь під виття вітрів. Випав сніг.
Олександра Василівна вмирала. Чи то від спогадів, чи від розуміння й відчуття свого неповоротного відходу з життя, очі від того стали великими й незвичайно глибокими.
— Ваню, де ти? Я не бачу тебе.
Мічурін раптом збагнув все і став перед нею навколішки.
— Я тут. Прости мені, Сашо! Прости, що я все життя належав деревам.
— Так, ти належав деревам.
— Вони — моє творіння.
— Прощаю,— прошепотіла Олександра Василівна.— Бідний мій Іване. Я благословляю кожен твій крок. Прости і ти всіх по великості своїй... І отця Христофора...
— Христофора? Нізащо!— Мічурін устав і нервово заходив по кімнаті. Зупинився, важко дихаючи.
— Сашо!..
По кількох хвилинах він вийшов у суміжну кімнату. Вигляд у нього був жахливий.
— Олександра Василівна померла,— сказав він Терентію й пішов.
Величезна Христофорова родина кинула вечеряти. Всі чада й домочадці, почувши стукіт, тривожно заметушились, ховаючись одне за одне або тікаючи, боязко озирнувшись, до суміжної кімнати. Сам Христофор, наляканий дужче за інших, ледве тримався на рівних, ухопившись обіруч за нагрудний хрест і захищаючись ним, як проти наближення нечистої сили. Відчинилися двері. Зачинилися двері. До їдальні увіходив Мічурін з палицею. В гнітючій тиші підійшов він до Христофора.
— Олександра Василівна померла. Перед смертю вона веліла простити вам.
Повернувся й пішов. На ходу сказав, не озирнувшись:
— Ідіть відспівувати.
— Мужайтесь...— прошепотів Христофор.
Мічурін озирнувся й глянув на Христофора поглядом, сповненим такої глибокої скорботи, що Христофор схопився лівою рукою за серце й заціпенів, немовби незрима рука прошила його списом. Кров забила в його скронях. Великі краплини поту зросили лоб, і мала й млява душа його заскімлила в обважнілому зажирілому тілі. Страх і збентеження струснули всю його роздвоєну зав'ялу вдачу. І тоді замість того щоб сказати слова втіхи ближньому, він почав скаржитись богу своєму:
— Господи, нащо поселив мене поруч з ним? Нащо спокушаєш раба твого? Чого душа моя в гріху і немощі збентеження? Чому заздрю я вбогому цареві рослин навіть у скорботі і печалі його?
В узголів'ї покійниці горіли свічки.
На стіні цокали годинники. Годинників було багато, різних за розміром, з різними маятниками. Маятники заважали один одному відмінністю своїх ритмів, і час спотикався в тривозі, хитаючись від упертої незлагоди маятників.
— Ось годинники лагоджу, годинники. Старі годинники лагоджу! Лагоджу машинки!— і Мічурін ішов містом і вигукував деренчливим голосом, наслідуючи точильників ножів.
Ось він вийшов на головну вулицю поблизу міської управи. Міський голова Іван Петрович Биков, піп Христофор, голова земської управи Полубояринов із своїми земгусарами і ще кілька міських чиновників, між ними-ібув і знайомий уже місцевий справник Семен Семенович Хренов, охочий до мисливства і різних напоїв,— всі дивились у вікно.
Биков. Господи, ну до чого ж антипатична людина. Іде як, дивіться.
Викова. Жах! (Хренову.) Семене Семеновичу...
Биков. Дивіться, як він демонстративно тримає голову. Він весь демонстративний: хода, ця палка. Чорт знає що.
. С о к о л о в-О р л о в. Кажуть, скнара, як Плюшкін38. Зовсім аморальний.
Б и к о в а. Він ненавидить нас. Коли він проходить повз наш будинок, по моєму тілу завжди пробігають якісь флюїди.
— Так! А даремно, ви, батюшко, погрожували відлучити його від церкви,— сказав Христофорові справник Хренов.— Дружина померла-таки! Боюсь я, знаєте, щоб часом конфуза не вийшло.
— Тобто?— занепокоївся Христофор.
— Шкода, кажу. Настойки в нього, знаєте, абсолютно божественні. Куди вашим! Далеко! Щоправда, характер поганий. Але ж, батеньку мій, усім не догодиш!
— Семене Семеновичу!
— Потім, можливо, це в нього спадкове. Я маю на увазі характер. Адже ви за спадковість? І я, хоч і груба людина, поліцай, але спадковість теж визнаю. Слово честі! Ви не хвилюйтесь. Га? Що?
В цей час відчинились двері. До кабінету увійшов високий на зріст, немолодий вже чоловік, надзвичайно імпозантної зовнішності. Сива голова, гарне обличчя, упевнений владний погляд, окуляри, хода, нарешті, крій костюма — все викривало в ньому людину столичну, мислячу, що живе в сфері високих інтересів. Він схожий був на вченого.
— Вибачте, будьте ласкаві. Професор Карташов з Петербурга. Маю честь освідчитись,— сказав прибулий.
— Чим можемо служити?— запитав Биков.— 3 Петербурга? Дуже радий.
— Маю наукові доручення до садовода-самоучки Мічуріна. Дуже прошу вас, панове, не відмовити...
— О, з задоволенням!— сказав трохи розгублений Биков і почав знайомити його з присутніми.— Завтра ми вас до нього припровадимо. Предводитель дворянства Соколов-Орлов...
— Дуже приємно, Карташов. Я хотів би...
— О ні, ні!..
— Не ображайте главу міста, батеньку, хоч ви і вчений,— сказав з грубуватою фамільярністю справник Хрєнов.— Тут до нас перед війною три американці приїздили. Теж, знаєте, вчені. То будьте вже певні, довго-Америка нас пам'ятатиме, а? Іване Петровичу? Як накачали! А тут закусочка... Якраз, знаєте, на йоржову юшку нагодились. Кипить, знаєте, вода, розумієте, власне, не вода, лавровий, розумієте, лист, перець, і от береться, розумієте, а? Іване Петровичу? Тобто збожеволіти, слово честі! Це казка. Ви знаєте, як це робиться? Боже мій!
Справник Хрєнов почав розкривати перед професором таємницю варіння йоржової юшки з таким найдосконалішим знанням справи, з такою любов'ю і таким глибоким захватом, що не тільки петербурзький гість, але й усі присутні, що чули цю розповідь в усіх її варіантах десятки разів і десятки разів ласували цією йоржовою юшкою, навіть отець Христофор, також не байдужий до черевоугодництва,— всі застигли в заціпенінні, всі були скорені. Мав рацію великий письменник, який сказав: "Талант — як гроші: в кого вони є, то є, а в кого нема, то нема!"39