— Це ти, Сашо? От дивно. Який мені снився прекрас^ ний сон.
— Ну?
— Якесь весілля у нас. І ми видаємо заміж дочку. А вона — вишня. І якісь співи, й музика, музика. Потім дивлюся, а вона не вишня, а японська черемха.
— Напевно, ти думав щось.
— Я спав. Почекай,— це в нас що — сьогодні чи завтра?
— Це ще сьогодні.
— Дивно. Сьогодні?— Мічурін спохмурнів.— Ну, що тобі ще?
— Війну оголошено!— сказала Олександра Василівна.
— Війна? Ну, що ж зробиш!
— Німеччина оголосила війну. Вільгельмі
— Ах, Вільгельм! Який Вільгельм? Це той, німецький? Ну, нічого, Росія — країна німцестійка...
Мічурін підвівся й подивився на захід.
Розжарене призахідне сонце забарвило весь світ символічним кривавим кольором. Небом пропливали пошматовані вітрами клапті багрових хмар.
Підійшов Буренкін.
— Здрастуйте, Іване Володимировичу! Мічурін здивовано глянув на Буренкіна.
— Почекайте, почекайте, почекайте...
— Дуже важливі події сталися в світі.
— Почекайте...
— Сьогодні вперше за двадцять п'ять років вам нема листів.
— Чого нема?
— Листів. Порушився кровообіг життя.
Минуло ще два роки.
— Доброго ранку, Іване Володимировичу!
— Доброго ранку, Кузьмичу!— сказав він Буремкіну.— Які вісті?
— Погані. Син пропав безвісти в Карпатах.
— Шкода. Ще які?
— Захворіла дочка. Вже я тепер не листи, а хвороби розношу та сум.
Мічурін випростався й застиг здивований.
— Так, значить, я піду,— сказала Олександра Василівна. Вона була чимсь дуже стривожена.— Годині о четвертій ти пообідаєш? Що ти на мене так дивишся?
— У мене скляна голова. Я відсутній. Зрозуміла? Що тобі треба?
— Не забудь пообідати о четвертій.
— Та ну його, цей обід. Я краще трави тут наїмся.
— Іване... Ви бачите, Федоре Кузьмичу,— звернулась Олександра Василівна до Буренкіна.
— Іди-но сюди... Ти подивися, що робиться. Бачиш?..— Мічурін зрізав два сіянці й підвівся від грядки. Показавши дружині ці сіянці, він мовчки кинув їх на землю.
— Знов нема?
— Нема. Помилка.
— Виходить, всі ці роки пішли марно?
— Як це марно? Я ж сказав — нема. Це дуже багато, люба моя. О, я тепер знаю, що треба робити.
— Але...
— Що але?— майже простогнав раптом Мічурін.
— Нічого.
— Помилка! Це дуже багато, люба моя. Адже тисячі дурнів, отаких, як я, століття повторюють її. А через що? Через косність розуму, через кволість духу. Терентій!
— Іду!
— Акліматизація... Яка дурниця! І знаю ж, що нічого не вийде, і сію. Яка сила інерції захована в людині, Сашо! Не сердься, рідна. Я, здається, знову щось не так сказав... Ось вони, південні паничі. Скільки відбору, скільки догляду. Вимерзли...— Мічурін з презирливою усмішкою показав дружині й Буренкіну вимерзлі сіянці відбірних південних порід, які мали акліматизуватись.
— Вовка скільки не годуй, а він усе в ліс дивиться,— сказав, підійшовши, Терентій.— Я ж бо вам казав, киньте, кажу, бо все одно дарма... Господи, чого ви на мене так дивитесь? Ну, не я вам казав, ви мені казали.
— Професор.
— Пху, прости господи!
— Що ж робити?— спитала Олександра Василівна.
— Я творитиму нові дерева,— сказав Мічурін, і вимовлені слова несподівано мовби підняли його над землею й розкрили перед ним неймовірно ясну видимість. До нього прийшло нарешті довгождане розуміння...— Абсолютно нові! Годі! Природа... Досить мені її подачок. Я людина, Сашо! І не хочу курити перед нею фіміам. Людина повинна створити нові рослини, кращі за природу.
— Ти кажеш мені це чи не в сотий раз.
— То було не те. То було інше, а це інше.
— Так, дуже добре.
— Спасибі. Мені більш нічого не треба.
— Тільки ти заспокойся. Дивись, птиці летять.— Олександра Василівна підвела голову.— Боже мій, летять...
— Нічого. Годі. Все збагнув!— Мічурін дивився вниз, на весняні калюжки, й бачив у них небо.
— Так... Так, значить, я піду сповідатись,— сказала Олександра Василівна.
— Іване Володимировичу, кажуть, в місті холера,— сказав Буренкін.
— Нехай собі говорять!— машинально відповів Мічурін. Олександра Василівна й Буренкін ззирнулись.
Потім вона пішла. І вже ніколи більше в саду вона не була.
Вона стояла в притворі церкви в отця Христофора Про-тасьева, перед сповіддю, бліда, схвильована.
— Нащо ви терзаєте мою душу? Нащо гнобите?.. В голосі Олександри Василівни почувся протест.
— В останній раз!— підвищив голос Христофор.
— Що я можу? Квола жінка.
— Блудодійні й богоогидні схрещування древес і злаків божих сіють у народі плевели безвір'я й безбожжя! Смуту!
— Неправда. Нащо ви говорите ці слова? Ви освічена людина. Ви стільки прочитали книжок. Це несправедливо! Що ми вам зробили? Бачить бог!
— Так. Не тільки бачить, але й карає нас десницею своєю — наслав на нас війну, холеру!
— Ні. Не це у вас на думці. Ні. Що вам треба від нас?
— Іди!— гримнув Христофор, втупивши в неї злісний погляд.— Іди й оповісти востаннє, щоб я не прокляв учредителя Содома й Гоморри в божому саду.
— Неправда! Він святий!
— Замовкни, блуднице!
— Що мені робити, що мені робити?— простогнала, зломившись, Олександра Василівна й, зібравши, здавалось, останні сили, попросила:— Не давіть мене цими страшними словами. Ви ж наш знайомий. Скажіть мені живим словом, ну що мені робити, господи!
— Сьогодні ж забороніть схрещувати, або я ні за що далі не відповідаю,— сказав Христофор побутовим словом.— Я служу. Зрозуміли? Або будете прокляті.
Вона вийшла з церкви смертельно пополотніла від страшного потрясіння і поволі пішла.
Пройшла один провулок, другий... Поступово їй почало здаватись, що загроза прокляття вже обернулась на справжнє прокляття і, як холера, її смертельний вплив почав позначатись на чоловікові, що був для неї в цьому суворому житті чисто всім. Вона прискорила ходу. Вийшовши за місто, вона кинулась бігти, важко і голосно дихаючи. Вона захворіла. їй вчувався грізний спів. Від того, що вона довго бігла, їй здалось, що дерева в саду захитались і кімната, в якій працював Мічурін, теж захиталась і затріщала. Впали з стін годинники, будильник і все, що висіло, стояло на полицях, поличках, переховувалось у скриньках, і сам Мічурін упав додолу й почав корчитись у смертельних муках під безперестанне гудіння дзвону, як на сполох, і спів анафемського реквієму35.