— Ти думаєш — що він зараз робить? — каже дядько, коли ми підходимо до Микитиної хати.— Лежить п'яний. Лежить і дивиться в стелю. А руки складені на грудях, як у покійника. Він, ще як ми разом пастухували, ляже було на спину, впнеться очима в небо і водить по ньому пальцем.
"Що ти, Микито, робиш?" — питаюся було. А він: "Хмари малюю..."
— і замовкає на цілий день.
Дядько навшпиньки підкрадається до освітленого вікна, зазирає в нього краєм ока і манить мене пальцем до себе:
— Дивись!
М'який справді лежить голічерева на дерев'яному саморобному ліжку й дивиться в стелю, пальці зчеплені на грудях, не ворушаться, і можна було б подумати, що він неживий, коли б на вустах у нього не блукала ледь помітна усмішка.
Дядько легенько стукає в шибку й притуляється до неї вухом. Не міняючи пози, навіть не скосивши очей на вікно, тільки дужче заусміхавшись, Микита глухо питає:
— То ти, Лук'яне? Заходь... м'який.
Ми увіходимо в душно натоплену хату, пропахлу штибною курявою од сортувальні та козинячим молоком. Приклавши руку до серця, дядько Лук'ян од порога вклоняється стінам і вже тоді звертається до господаря:
— А чи не бачиться, видиться, здається вам, куме-брате, що ви залежалися і чи не пора хоча б поворухнутись?!
Дядько Микита усміхається уже всім видом, великі пальці його рук оживають і по черзі торкаються ґудзика на застебнутій до самого підборіддя сорочці, а очі втуплені в стелю.
— Дивлюся оце вже, мабуть, днів зо три на отого он павука в кутку, як він сіті плете. А вже ж і мудрий... м'який, добре свою науку знає.
— Читая, теє-то як його, благость в очах твоїх,— веде своєї дядько Лук'ян,— открой мені хотя в терміні, партикулярно, резолюцію: поторкаєшся ти сьогодні чаркою з земляками чи ні?
— А ти півсмерті приніс? — питається Микита, не одводячи очей від кутка з павуком, хоч пальці на грудях заворушилися всі разом.
— Ну да, ну да! Хі-хі-хі!..— чути з кухні в'їдливий Марусин голос. Не перестаючи усміхатися, Микита повільно спускає додолу одну,
потім другу ногу і аж тоді розчіплює пальці — спершу вказівні, потім середні, потім підмізинні — й підводиться з ліжка, не згинаючись у спині, а тільки в попереці.
— Подай нам, Марусе... — він замовкає, розмірковуючи, назвати її м'якою чи ні.— Подай нам щось на стіл.
— Ну да, ну да! — вже зухвало вигукує Маруся.
Тоді Микита дістає з-під ліжка дерев'яний, пофарбований у чорне чемодан на великому комірницькому замку, видобуває звідти шмат сала, цибулину, великий окраєць черствого хліба і кладе на стіл.
— Це як на неї сказ насяде,— пояснює неголосно,— то я собі корма припасаю.
Сказ насідає на Марусю не завжди. Іноді вона зустрічає нас як довгожданих гостей, хутенько лаштує закуску, щебече без угаву про те-се, а випивши, заходжується пританцьовувати та приспівувати посеред кімнати:
Не пей вина,
Оно бешеное,
То назад, то вперед
Перевешивает!
Або ще низенько вклоняється нам з дядьком і каже медовим голосом:
— Спасибо вам, полтавцы родные, за муженька такого-то. Уж до чего добр, до чего добр, Кян Силич (себто Лук'ян Васильович)! Иной раз поругаться с ним до смерти хочется,— а он молчит, каналья, да ухмыляецца. Ей-право! Ах ты ж хохолчик мой ненаглядний, незаменный!
— А вже ж пак не як,— посміхається на те Микита і дивиться в стіл.— Скажи краще, що випити кортить, а ні за що, бо кози не дояться.
Тоді Марусине лице враз наливається презирливою зневагою, вона швидко випиває ще одну чарку, перед ким би не стояла, йде на кухню і нишкне там або час від часу вигукує в'їдливо:
— Ну да, ну да!
Після першої ж чарки Микитині очі беруться сльозою і випромінюють стільки ніжності й суму, що серце щемить, як зустрінешся з ними.
— А я оце лежав... м'який, та й згадував домівку,— починає він: — Вийдеш було у двір, як сонце на ниві стане,— вуличка тінями од хат і садків помережана, кропива, бузина пахне так, що не продихнеш. Тільки смеркне — вже й роса впаде. І кожна крапля, як намистина завбільшки...
А біля воріт у вербі — ти... М'який, пам'ятаєш нашу вербу? — Чутно: чирк-чирк-чирк. Воляче око пурхає в гіллі — пташка така, як пучка. І де воно, скажи, голос береться у такому тільці дрібному? Або підеш на грядки — картоплі попідводилися на росу, цвітуть. Немає мені кращого духу, як од хліба та картопляного цвіту...
Дядько Лук'ян слухає, зіпершись ліктем на стіл і обхопивши п'ятірнею високе зморщене чоло (минулої ночі він вробив дві важкі операції), кадить цигаркою, що аж дим йому в чуприні плутається, і мовчить. Він теж часто згадує наше село, од якого в моїй пам'яті зосталися тільки рови з бурхливими весняними водами, проте робить це весело, не так, як Микита — ось-ось ніби заплаче.
— Візьму колись отой чемодан,— вказує очима під ліжко,— і чкурну назад.
— Ну да, ну да, — вже без виклику і злості, а ображено-м'яко озивається Маруся.— Глупий потому што...
Коли обидві "півсмерті" вже давно випито і в хаті надовго западає мовчанка, тільки кози вовтузяться у загороді за стіною, ми з дядьком підводимося, щоб іти додому. М'який вдягається в нову цупку брезентову куртку-робу, натягає на лоб важкий суконний картуз і йде нас проводити. Недалеко од виселка, на териконі, поблимує ланцюжок вогнів, що навскоси пнуться вгору, між зорі, гуде шахтний вентилятор, без якого в нас і тиша — не тиша, а над балками сходить туманець, як над озерцями...
Дядько Микита йде мовчки, тільки зітхає інколи та поглядає на небо — мабуть, і воно йому тут не таке...
— То, може б, ти, брате, й справді назад повернувся,— кладе йому руку на плече дядько Лук'ян.— Тепер там жити можна. Витопчуть люди глиняні стіни, напнеш верх — от тобі й хата.
— Е-е, ні... м'який,— зітхає і, напевно, усміхається Микита.— Одірваного не доточиш. А хоч і доточиш, то шво буде муляти. Хіба, мо', вмирати туди поїду. Бо тут... Був якось на кладовищі на проводи — нікогісінько. У нас там кутю виносять, крашанки кладуть на могили, щоб дітлашки забрали, посидять, погомонять у траві поміж хрестами та пам'ятничками, ще й заспівають, як чарку добру перехилять... А тут — нічогісінько. Тільки земля од поїздів двиготить, м'який, так, що аж гробки розсуваються. Як на пенсію вийду, так і чкурну...