711] Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому,
712] Йде побережжям туди, відкіля проводжала Кеїка.
713] Губиться в спогадах, поки стоїть: "Одчалював звідси...
714] Тут мене ще раз обняв перед тим, як податись у море...
715] Поки на місці пригадує все, поки в далеч безкраю
716] Дивиться,— десь у морській далині, на воді мерехтливій,
717] Бачить, пливе щось, мов тіло якесь. Розпізнати не може,
718] Що б то було. Та коли трохи ближче надплинула хвиля,
719] Хоч не цілком ще близька,— присягнула б, що то чиєсь тіло.
720] Хто це, не знає; та ясно одне: когось море згубило.
721] Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем,-
722] "Жаль мені,— каже,— тебе і дружини, якщо ти жонатий!"
723] Тіло вже поряд було. Та чим ближче вона його бачить,
724] Тим їй на серці стає неспокійніше.. Ось, колихнувшись,
725] Тіло торкнулось піску. Вже його й розпізнати не важко...
726] Глянула: це був Кеїк! "Ой лишенько!" — зойкнула й тут же
727] Лиця роздряпує, рве на собі і волосся, й одежу.
728] Руки назустріч йому простягає: "Так ось, мій любий,
729] Так до своєї дружини вертаєшся?" Там хвилеріз був,
730] Створений працею рук; із розгону вдарялись об нього
731] й падали перші вали, шумували приборкані води.
732] Стрибнула щойно туди, й — неймовірно! — нараз полетіла:
733] Вже вона не на землі — вже в повітрі легкому ширяє,
734] Жалісна птиця, крилом білосніжним черкаючи хвилю.
735] Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,
736] Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.
737] Ось до німого вона, до безкровного тіла припала, [204]
738] Крилами вже замість рук обняла свого милого шию,
739] Вже не вустами — холодним твердим обціловує дзьобом.
740] Ласку цю мертвий відчув, чи то вдарив прибій, а здалося,
741] Що ворухнулось лице — сумніваються люди; одначе,
742] Він таки справді відчув. Змилостились боги: обернули
743] їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними
744] Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає,
745] Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно.
746] Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко
747] Прямо таки на воді, Алкіона висиджує яйця.
748] Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери
749] Не випускає Е,ол, полишаючи море внучатам.
750] Старець один запримітив якось, як вони понад морем
751] Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає.
752] Хтось із присутніх, а може, й той сам,— "Але й цей,— зауважив,-
753] Птах, що ось, бачиш, над морем летить, підібгавши під себе
754] Ніжки,— і пальцем вказав на нирця, довгошийого птаха,-
755] З царського роду пішов. А коли б ти хотів по порядку
756] Ген аж до самих початків дійти, то такі в нього предки:
757] Іл, Ассарак, Гані мед, кого викрав Юпітер на небо,
758] Лаомедонт-володар і Пріам, кому доля судила
759] Бачити Трої загин. Тож для Гектора птах той був братом.
760] Він, якби ще в молодечі роки не зазнав переміни,
761] Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий Гектор.
762] Хоч і було те хлоп'я Дімантіди нащадком, одначе,
763] Кажуть, що Алексіроя, Грані ка дворогого донька,
764] Нишком на світ привела його в заростях вогкої Іди.
765] Міст гомінких він цурався. Не в світлих палатах, а в горах,
766] Серед відлюддя бував, полюбляв заглядати у скромні
767] Села — на збори мужів іліонських не часто з являвся.
768] Та грубіяном не був і не з тих, що глухі до любові.
769] Часто ловив у лісах він Гесперію — німфу прекрасну.
770] От її вгледів якось: розпустивши по плечах волосся,
771] Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька — Кебрена.
772] Німфа сполошена кинулась геть. Так од сірого вовка —
773] Лань; так од яструба качка летить, задалеко відбившись
774] Від озерця. Та троянський герой переслідує німфу:
775] Ту, що від страху швидка, здоганяє швидкий від любові.
776] Раптом, майнувши в траві, зеленава змія утікачці
777] Зубом кривим уразила п яту, затруївши їй тіло.
778] Разом з життям обірвалася й втеча. Обнявши бездушну,
779] Скрикнув нестямно Есак: "О, навіщо тебе доганяв я!
780] Втім, хіба ждав я біди? Чи такої, як ця, перемоги?
781] Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія — своїм зубом,
782] Нетерпеливістю — я! Од змії, проте, більше злочинний
783] Буду, якщо твою смерть не спокутую смертю своєю!" [205]
784] Мовив — і з скелі, яку під'їдали вали рокітливі,
785] Кинувсь у море. Та, поки летів, змилостивилась Тетіс:
786] Пір'ям його зодягла, й по воді, опустившись легенько,
787] Вже він поплив — не зумів осягнути жаданої смерті.
788] От і гнівиться: не хоче, закоханий, жити насильно —
789] Проти душі постає. Із житла нещасливого прагне
790] Вирватись. Ось уже й крила пружні за плечима він чує.
791] Вже понад водами звився, вже падає знов, але пір'я
792] Робить падіння м'яким — і шаліє Есак, і під воду
793] йде стрімголов, без кінця випробовує смерті дорогу.
794] Він ізмарнів од любовної туги: потоншали ноги,
795] Шия тонка протяглась, голова — віддалилась од тіла.
796] Любить моря і зоветься "нирець", бо пірнає у море".
КНИГА ДВАНАДЦЯТА
1] Батько Пріам за Есаком тужив, як за мертвими тужать;
2] Що перевтіливсь,— не знав. Йому жертви складав на могилі,
3] Хоч і пустій, та позначеній написом, Гектор з братами.
4] Тільки Паріса тоді не було на печальних обрядах:
5] Викравши вдатну дружину собі, він війну довголітню
6] Вніс у вітчизну: за звабником тисяча суден союзних
7] Рушило вслід, а на них — товариство військове пеласгів.
8] Помста швидкою була б, якби суден вітри супротивні
9] Не розметали, якби їх Авліда в землі Беотійській,
10] Рибою щедра, на тихій воді не тримала так довго.
11] Вже готувалися звичаєм предків Юпітеру скласти
12] Жертву благальну, вже древній вівтар запалав, коли раптом
13] Неподалік вівтаря, на платані, уздріли данайці
14] Синю змію, що вилася по стовбуру ген до верхів'я.
15] Там, на вершечку,— гніздо, й пташенят було вісім у ньому.
16] З матір'ю разом, що била крильми над гніздом опустілим,
17] їх, ухопивши, несита змія в одну мить проковтнула.
18] Всі остовпіли, а Тестора син, ясновидець відомий,
19] Ось що сказав: "Переможемо ми! Веселіться, пеласги!
20] Троя впаде; але й наші митарства триватимуть довго!" —
21] Дев'ятилітню війну — було й дев'ять птахів — пророкує.
22] Тільки сказав, а змія, обвиваючи віття зелене,
23] Каменем стала, зміїний свій вигляд у ньому зберігши.
24] Не втихомиривсь, одначе, Нерей,— в аонійській затоці
25] Воїнство все ще стоїть. І вже дехто вважав, що від лиха
26] Трою Нептун береже, адже він її муром обводив.
27] Тільки не Тестора син: він-бо знає і вголос говорить,
28] Що слід робити: дівочою кров'ю власкавити гнівну
29] Діву-богиню. Коли над любов'ю — спільна потреба,
30] Владар — над батьком верх узяли, й, щоб невинну віддати
31] Кров, Іфігенія станула серед жерців посмутнілих
32] Біля жертовника,— зглянулась Діва й, присутнім заславши
33] Зір поволокою, в найурочистішу мить обрядову, [207]
34] Кажуть, ланню жертовною доньку Мікен підмінила.
35] Тож, коли кров ю належною задовольнилась Діана
36] Й разом із Фебою гнів довгочасний приборкала й море,-
37] Тисяча суден, вітрила наповнивши вітром попутнім,
38] Після трудів чималих до фрігійських пісків дотяглися.