245] Син Офіонів Амік із домашнього вогнища перший
246] Речі святі осквернив: ухопивши світильник, що сяяв
247] На вівтарі багатьма смолоскипами, й ним замахнувшись
248] Високо так, наче той, хто бика білосніжного шию
249] Перед жертовником взявся розтяти сокирою з маху,
250] Гримнув в чоло Келадонта, лапіта,— й замість обличчя
251] М ясо криваве на ньому лишив та потрощені кості.
252] Випали й очі з очниць; від удару немов провалився
253] Ніс через місиво те і застряг посеред піднебіння.
254] Ще й не оглянувсь Амік, як його, відірвавши кленову
255] Ніжку стола, вклав Пелат,— і той голову звісив на груди.
256] Поки випльовував зуби, запінений, з темною кров ю,-
257] Ще раз ударив його і спровадив до тіней підземних.
258] Той, хто був поруч, Гріней, на вівтар, що димівся, зирнувши
259] Оком жахним, прохрипів: "Чи не можна б і ним скористатись?"
260] Мовивши те, громіздкий, що вогнем розбуявся, жертовник
261] Велет підняв і метнув на лапітів, що валом валили.
262] Двох придавив: Бротеада й сусіда його — Оріона.
263] Сином Мікали був Оріон; ворожбою ця жінка
264] З неба — кажуть — могла навіть місяць на землю стягати.
265] "Даром не пройде тобі це зухвальство — була б тільки зброя!" —
266] Мовив Ексадій, і тут йому якось потрапили в руки [212]
267] Оленя роги — жертовна окраса високої сосни.
268] Ними й штрикнув він, що сили було, в перенісся Грінею —
269] Той без очей залишивсь: то по рогах вони розтеклися,
270] То по густій бороді, зашкарублій од темної крові.
271] Із вівтаря головешку сливову, пойняту жаром,
272] Рет ухопив і лапіту Хараксу, крутнувшись направо,
273] Нею вгатив по чолі, де нависла чуприна рудава.
274] Стало горіти волосся шорстке; запікаючись в рані,
275] Кров почала страхітливо сичати, мов кусень заліза,
276] Розчервонілий в огні, якщо довгими щипцями з жару
277] Вийме його ремісник і занурить у воду; залізо
278] Люто шипить і свистить, пожираючи, спрагле, вологу.
279] Той тільки чубом зметнув розкуйовдженим, пробував збити
280] Полум я; далі, поріг кам яний від землі відірвавши,
281] Цілого воза вантаж,— на плече його взяв, та жбурнути
282] Так і не зміг: був занадто важкий, і тією плитою
283] Друга свого привалив, що стояв побіч нього,— Комета.
284] Рет, посміхнувшись, на те: "Залишається лиш побажати,
285] Щоб і всі інші з-між вас ось такими були силачами!"
286] З тим почав знову вдаряти напівобгорілим поліном
287] По голові раз у раз, поки швів черепного склепіння
288] Не проломив, поки з мозком рідким не змішалися кості.
289] З ним покінчивши, напав на Евагра, Коріта, Дріанта.
290] Щойно поліг наймолодший, Коріт, чиї щоки взялися
291] Першим пушком,— "Чи не сором тобі, перемігши хлопчину,
292] Ще й похвалятись?" — озвався Евагр. Але Рет йому й слова
293] Мовити більше не дав: головешку, багряну від жару,
294] Поки ще той говорив, через рот увігнав аж у груди.
295] Далі й тебе він, кружляючи полум ям над головою,
296] Наздоганяє, Дріанте лихий. Та не так ти загинув,-
297] Поки він біг, перемогам радіючи, ти йому палю
298] Вбив обгорілу туди, де з плечем сполучається шия.
299] Зойкнув од болю і, вирвавши палю із кістки твердої,
300] Кинувся Рет утікать, обливаючись власною кров ю.
301] Слідом пустились Орней, і Лікаб, і поранений в праву
302] Руку Медон; Пісенор і Тавмант одночасно чкурнули.
303] Хто ж донедавна, змагаючись, будь-кого міг перегнати,-
304] Мермер ледь волочивсь, од важкої знеможений рани.
305] Фол, Меланей і Абант, кабанів усмиритель,— за ними;
306] Й той, хто намарно своїх одвертав од побоїща — віщий
307] Астіл; це він заспокоював Несса, що рани боявся:
308] "Ти не тікай! Для Гераклових стріл береже тебе Доля!"
309] Ні Евріном, ні Лікід, ні Арей, ні Імбрей від загину
310] Все ж не втекли. їх усіх зупинила правиця Дріанта —
311] Спереду рану наніс. Так поранений спереду й ти був,
312] Хоч і навтіки пустивсь, показавши спину, Кренею:
313] Ти озирнувся — і меч тобі вбився між очі в те місце, [213]
314] Де перенісся немов жолобком прилягає до лоба.
315] Посеред гаму та крику того, з головою пірнувши
316] В сон непробудно важкий, розімлілий Афід на кудлатій
317] Шкурі ведмедиці з Осей лежав. У затерплій правиці
318] Досі ще кухоль тримав із вином недопитим у ньому.
319] Здалеку вздрівши його, неспроможного стати до бою,
320] Пальці вкладаючи в ремінь на списі,— "Вино будеш пити
321] Стіксом розмішане",— мовив Форбант і метнув блискавично
322] Спис в юнака. Наконечником, гостро відточеним, ясен
323] Сонному шию пробив, бо й лежав, на нещастя, горілиць.
324] Так і не чув, коли смерть надійшла. Джерелом із гортані
325] Чорна прорвалася кров, полилася на ложе й у келих.
326] Бачив я те, як Петрей, заповзявшись, хотів було вирвать
327] Жолуденосного дуба з землі; та кол#, обійнявши
328] Стовбур, щосили почав то сюди, то туди ним хитати,
329] Спис Пірітоя, пройшовши з розгону Петрею крізь ребра,
330] Груди могутливі прицвяхував до столітнього дуба.
331] Від Пірітоя хороброго впав тоді й Лік,— говорили,
332] Від Пірітоя — й Хромід. Але меншою для переможця
333] Честю ті двоє були, аніж велети Діктід і Гелоп.
334] Гелопа списом прошив; поєднав йому отвором скроні:
335] Спис йому в праве вухо ввійшов, а вийшов — у ліве.
336] Діктід, коли перелякано кинувсь од Іксіоніда,
337] На сідловині гірській похитнувшись, униз головою
338] В прірву стрімку полетів; тягарем свого тіла могутній
339] Ясен зламав — на розчахнутім дереві кишки повисли.
340] Месник підбіг, *Афарей, і, каменю шмат одлупивши,
341] Вже замахнувся, та саме тоді його стовбуром дуба
342] Дужий Егід перестрів, роздробивши кістки величезні
343] Ліктя; й не дбає про те, щоб добити каліку, та й часу
344] Брак на таке: Біенорові-велетню, хто тільки власну
345] Звик відчувати вагу, він стрибнув на плечі й коліном
346] Вперся під саме ребро; ухопивши за гриву ліворуч,
347] Голову рвучко назад відтягнув, а тоді вузлуватим
348] Дубом обличчя страшне розтрощив і, мов з каменю, череп.
349] Дубом Недімна поверг і метальника спису Лі копа.
350] Вклав Гіппасона, якому густа борода захищала
351] Груди, й Ріфея, що буйні ліси перевищував ростом,
352] Також того, хто ведмедів не раз, хоча люто ревіли,
353] З гір Гемонійських тягнув до своєї оселі — Терея.