604] В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив
605] їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась
606] Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.
607] Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду
608] Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста
609] Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він —
610] Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,
611] Хоч народила його від дощу золотого Даная.
612] Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)
613] Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука
614] Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,
615] Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши,
616] На шелестких через ніжне повітря проносився крилах.
617] Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,
618] Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.
619] Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,
620] Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя.
621] Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу
622] Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні
623] Здавшись вітри,— і, з ефірних висот окидаючи зором
624] Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу.
625] Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив.
626] То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив.
627] День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі,
628] Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився,
629] Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку,
630] Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця.
631] Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним
632] Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори
633] Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір
634] Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило.
635] Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі,
636] Паслися вільно — межі не було, яка б їх зупиняла.
637] Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом,
638] Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало.
639] "Друже,— звернувся до нього Персей,— може, знатності роду
640] Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився;
641] Може, цінуєш діла,— то й мої поцінуєш, напевно.
642] В тебе притулку й спочинку прошу". Па м я тав той, одначе,
643] Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська:
644] "Прийде, Атланте, пора — й з твого дерева вкрадено буде [80]
645] Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить".
646] Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій
647] Сад оточив і велів берегти його дужому змію;
648] Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого.
649] Тож і Персея жене: "Забирайся, а то не поможуть
650] Ті побрехеньки тобі — про подвиги й рід божественний!"
651] Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього.
652] Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує.
653] Силою слабший — та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись
654] Силою? "Ну, коли так уже мало для тебе я важу,
655] Дар мій,— каже,— прийми!" І криваве обличчя Медузи
656] Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись.
657] Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся
658] В темні ліси перейшли, а в хребти — його плечі та руки.
659] Що головою було,— закруглилось верхом над хребтами;
660] В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя
661] Велет піднявсь кам'яний — так хотіли боги — і на ньому
662] Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо.
663] Врешті, вітри позганяв Гіппотад у відвічну в'язницю.
664] Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці,
665] Люціфер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову
666] Крила до ніг прив'язав і, закривлений меч підіп'явши,
667] Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря.
668] Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями,
669] Він ефіопів народ і Кефеєві ниви побачив.
670] Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний
671] За материнську вину безневинну скарав Андромеду.
672] Тільки-но вздрів її Абантіад — до суворої скелі
673] Міцно за руки прикуту,— й коли б вітерець їй волосся
674] Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі,
675] Певний би був, що це статуя з мармуру,— задивувавшись,
676] Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока,
677] Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила.
678] От, опустившись, він їй: "Не таких, не залізних, о діво,
679] Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають!
680] Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах
681] Тут залишили, скажи!" Якийсь час помовчала, не сміла
682] Дівчина — з хлопцем розмову вести, й соромливо руками
683] Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки.
684] Лиш на одне спромогтися могла — залилася сльозами.
685] Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння,
686] Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала.
687] Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю
688] Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю
689] Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря,
690] Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі.
691] Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати [81]
692] Стали при ній; побивається він, а вже мати — тим паче.
693] Тільки не поміч, а смуток і плач, як до того схиляв їх
694] Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали.
695] Тут чужоземець озвавсь: "Голосити могли 6 ви за нею
696] Цілий свій вік, а от для рятунку — хвилина дається.
697] Тож, коли діву цю я попрошу в вас,— Персей, Громовержця
698] Син і тієї, що плід понесла від дощу золотого,
699] Я, той Персей, що, змієволосу Медузу зітнувши,
700] Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря,-
701] Виберіть серед зятів лиш мене; до усіх тих достоїнств,
702] Хай лиш поможуть боги, добре діло ще хочу додати.
703] Ваша дочка, як життя їй врятую,— моєю хай буде!"
704] Радо погодились (хто б тут вагавсь?), ще й своє володіння
705] Дать обіцяють як посаг дочки й умовляють сміливця.