Метаморфози

Страница 2 из 113

Овидий

107] Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів
108] Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.
109] Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,
110] Гнав свою хвилю важку — золотавим пишався колоссям.
111] Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.
112] Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.

113] Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,
114] Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,
115] Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.
116] Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі
117] Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати
118] Стала весна — лиш четверта частина квапливого року.
119] Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,
120] Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.
121] Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,
122] То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.
123] Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно
124] В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.

125] Третє на зміну йому підійшло тоді — мідне поріддя.
126] Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне, [17]
127] Ще не злочинне, однак, як останнє — з заліза твердого.
128] Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;
129] Тут же, сумні, відійшли — Соромливість, і Чесність, і Віра.
130] Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними —
131] Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.
132] Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,
133] Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,
134] Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.
135] Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,
136] Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.
137] Не вдовольняючись тим, що дає вона — як і належить —
138] Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.
139] Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,
140] Вже виринають скарби — й на лихе підбивають людину.
141] Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото — й тут же
142] Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала
143] Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю.
144] Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,
145] Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.
146] Жінка грозить чоловікові, він же — чигає на неї.
147] Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.
148] Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.
149] Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба
150] Землю, зволожену кров ю людей, покидає Астрея...

151] Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи:
152] Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних,
153] Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались,
154] Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько:
155] Миттю Олімп розколов, Пеліон же — пожбурив із Осей.
156] Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські,
157] Ріками крові своїх же дітей — змієногих гігантів,
158] Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу.
159] Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі,
160] Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління
161] Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства,
162] Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові.

163] Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній
164] Тяжко зітхнув-спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий,
165] Ще не відомий богам,— про гидку Лікаонову учту,-
166] Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же
167] Скликує збори богів — і вони поспішили на поклик.

168] У високості є шлях, при погожому небі помітний:
169] Білістю наче проливсь, тому й назву отримав — Молочний.
170] Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця
171] Та до престолу його. А направо й наліво — оселі
172] Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях. [18]
173] Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились.
174] Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі.
175] Місце те славне — якщо такий приклад не надто зухвалий —
176] Я без вагання б назвав Палаті ном великого неба.
177] Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті,
178] Сам Громовержець, опершись на берло слонової кості,
179] З трону високого всіх озирнув, а тоді головою
180] Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір'я,
181] Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови:

182] "Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога
183] Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці
184] Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись.
185] Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням
186] Грізна велася війна, лиш один вона мала початок.
187] Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей обмиває,
188] Вигубить плем'я людське — в тому ріками я присягаюсь,
189] Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський.
190] Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,
191] Треба мечем одсікти від здорового невиліковне.
192] Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої — німфи,
193] Фавни, сатири та жителі гір — добродушні сільвани.
194] Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,
195] Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть.
196] Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,
197] Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,
198] Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?"
199] Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають
200] Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя
201] Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити,
202] Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано.
203] Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,
204] Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,
205] Ніж отим гомоном неба — Юпітер. От, руку піднявши,
206] Голос подав він — і гомін ущух, і запала мовчанка.
207] Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,
208] Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:.