633] Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю,
634] Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало.
635] От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши,
636] Донька Хірона,— її народила колись миловида
637] Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала
638] Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши
639] В батька-провидця науку його — провіщала майбутнє.
640] Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись
641] Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось,
642] Тільки-но вздріла дитя: "Цілителем всесвіту,— каже,— [45]
643] Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть
644] Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право.
645] Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге
646] Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь перешкодить.
647] З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого —
648] Богом об'явишся знов, свою долю Два рази поновиш.
649] Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати
650] Вічним на світ привела тебе,— сам же бажатимеш палко
651] Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне
652] Змія жахливого кров,— невимовного болю причина.
653] Отже, з безсмертного смертним ти станеш волею неба.
654] й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині".
655] Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї
656] Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились.
657] "Доля змагає мене,— проказала,— не можу я більше
658] Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає.
659] Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене
660] Він божество скерував — будущини краще б не знати!
661] Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю,
662] Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути,
663] Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь,
664] Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько — півкінь, півлюдина".
665] Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно
666] Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти.
667] Далі — вже й не словами були: видавались іржанням,
668] А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця,
669] Лунко заржала вона й на траву опустилась руками.
670] Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають —
671] В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя,
672] Шия крутою стає, де складками слалась одежа —-
673] Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї,
674] Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос
675] Іншими стали, й дала їй ім я ця сумна переміна.
676] Марно Філіри син побивавсь і твоєї, Дельфійцю,
677] Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити
678] Волі батька богів, а коли б навіть мав — не змінив би:
679] Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських.
680] Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала,
681] В лівій руці в тебе посох — кийок лісовий — був, а в правій —
682] Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку.
683] Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю,
684] Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть,
685] Аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо
686] Майї син (на таке він мастак!) і сховав його в лісі.
687] Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї
688] Знав із села того дід, його Баттом усі називали.
689] Він у Нелея служив, багача: на траві соковитій [46]
690] Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних.
691] Щоб не доніс він, бува,— на плече йому руку поклавши,
692] Каже по-доброму бог: "Не видай мене, чоловіче,-
693] Може, биків тут шукатиме хтось,— ти нічого не бачив.
694] Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку".
695] Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши:
696] "Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже",-
697] Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись,
698] Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі.
699] "Чи по межі цій,— питає,— бики не проходили щойно?
700] Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку.
701] Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари".
702] Звабив старого подвійний дарунок: "Он там, під горою,-
703] Каже,— віднайдеш биків". І справді були під горою.
704] Внук Атланта всміхнувсь: "Мене мені ж, віроломний,
705] Видав, мене — мені ж?" І того чоловіка за зраду
706] В камінь твердий обернув, що й донині "указником" зветься:
707] Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.
708] Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно,
709] Над муніхійськими нивами злинув, і милий Мінерві
710] Край споглядав, і Лікея сади, науками славні.
711] Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади
712] Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна
713] Прибраний квітами кошик несла з начинням священним.
714] Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого
715] Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши.
716] Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні
717] Нутрощі, боязко — поки жерці там ще в повному зборі —
718] Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти,
719] Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола,
720] Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським
721] Замком летить і тільки над ним невідхильно колує.
722] Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця,
723] Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне,
724] Так найвродливіша серед усіх у поході ступала
725] Герса — того торжества та своїх супровідниць окраса.
726] Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши,
727] Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі,
728] Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету,
729] Досі йому не відомий під хмарами жар однайшовши.