301] Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше
302] Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала
303] Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів.
304] Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого
305] Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання
306] Сам не зарадить біді,— й поспішив на вершину Олімпу,
307] Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку,
308] Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі.
309] Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю,
310] З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи,
311] Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом,
312] У Фаетона пустив — той упав неживий з колісниці,
313] Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім.
314] Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві [38]
315] Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають,
316] Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,-
317] Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці.
318] Скрізь, куди зором сягнеш,— загибелі слід якийсь видно.
319] Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся),
320] Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі
321] Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі,
322] Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти.
323] Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий
324] Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя.
325] А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий
326] Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис:
327] "Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці,
328] Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув".
329] Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином,
330] Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,
331] Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа
332] Сяйво лила — мимоволі й нещастя приносило користь.
333] Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті
334] Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу,
335] Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі —
336] Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості...
337] Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого.
338] Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення,
339] Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього.
340] Фебові доньки не менше тих сліз — надаремного дару
341] Смерті безжалісній — ллють, і, вдаряючи в груди руками,
342] Тужать-сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує,
343] Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям.
344] Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши,
345] Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало).
346] Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже
347] Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: "Що це з ногами? —
348] Зойкнула враз.— Наче з дерева стали". До неї русява
349] Кинулась Лампетіe, але й ту зупинило коріння.
350] Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього —
351] Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю
352] Ноги корінням, а друга — що руки в гілля замінились.
353] Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом
354] Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки —
355] Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть.
356] Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом,
357] То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує.
358] Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче,
359] Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж — о диво! —
360] Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю.
361] "Матінко, зглянься,— поранена скрикує,— зглянься над нами! [39]
362] В дереві тім — моє тіло тепер, я біль його чую!
363] Ну, прощавай!" На тім слові й уста затяглися корою.
364] Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях,
365] Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій
366] Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути.
367] Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем.
368] Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові,
369] Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади
370] (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі),
371] Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана
372] Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом
373] Став його голос незвично тонким, а замість волосся —
374] Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия,
375] Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали.
376] Зліва й справа — крило; замість рота — дзьоб заокруглий.
377] Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий:
378] Кривдницю-блискавку, що Громовержець метнув, пам'ятає.
379] Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє
380] Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому.
381] Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба.
382] Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати.
383] Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину,
384] В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги.
385] Світові більше не хоче служить: "Неспокійна од віку,-
386] Каже він,— випала доля мені. Я жалію сьогодні
387] Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі!
388] Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну!
389] А як такого нема, як боги свою визнають слабість,-
390] Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко,
391] Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину.
392] Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він
393] Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними".
394] Поки снує нарікання такі, поставали круг Феба
395] Всі божества — щоб на світ не наводив глибокої пітьми,
396] Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер
397] За блискавиці свої і грозить водночас як володар.
398] Коней сполоханих скликує Феб — вони дибляться й досі —
399] Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!),
400] Б є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина.