Сто мільярдів у тисячах літ
Без брехні, без гордині
Прихиляли коліна...
Як смієш не вірити їм —
Серцю їхньому, мозкові?..
Раз ти не віриш людині,
То кому ж ти повірив
У гонорі згубнім своїм?..
Я не казку розказую.
Я, що народжений вдруге —
Вже від Батька Небесного, —
Бачився з Сином Людським.
Він мене обіймав, як духовного брата,
Як друга.
І ні з ким я отак не зріднився,
Як з Ним.
Не молитви потрібні Йому,
Не церковні кадила —
То не сутнє...
А сутнє сьогодні одне:
Щоб отут, на землі,
Де душа Його вічна ходила,
Вільне Слово воскресло
Й прославило царство земне.
То навіщо ж Йому
Вихваляння й церковні принади?
Не в терновім вінку —
В дротяному Його голова.
Він — Дух Сонця.
Він — Логос.
Посланець тієї Монади,
Про яку ти почуєш від мене
Правдиві слова.
Я летів шестикрилий.
Яка ж то була насолода!
Ні, Земля своїм дітям
Таких насолод не дає.
Ви картин вимагаєте?
Їх не було, бо Природа
Лиш у плоті
Спроможна явити обличчя своє.
Плоть була на землі.
Там лишилось усе, що для ока.
Я дивився не оком, а духом.
О брате, повір:
Хоч довкола світилась безодня
Широка, глибока,
Зір духовний —
То є наймогутніший зір.
Якщо Сяйвом Полярним
Ти здатний себе уявити
Чи веселкою в небі...
Якщо ти зумієш отак
Щиру душу вдягнути,
Щоб власне обличчя явити
Перед Богом могла —
Ти мислитель уже, не простак.
Я — Безсмертний Вогонь.
І моя невичерпна могутність
Не дивує мене.
Поруч сотні вогнів золотих.
Це і є справжнє "я".
Безвідносна, усталена сутність.
А земне існування —
Одне з перевтілень простих.
Як, скажімо, у гусені,
Котра метеликом стане.
Це чомусь зрозуміло.
Це — істина, не сухозлоть.
Ген сніжинка на вії дрижить,
За хвилину розтане —
І вона вже тепер
Океану схвильована плоть.
То чому ж ти гадаєш,
Що гусінь багатша від тебе —
В неї є перевтілення,
В тебе відсутній цей дар?..
Найпростішим безсмертям
Завжди володіла амеба,
А твоє — найскладніше.
Так ти ж над Природою цар!
Був я сяйвом крилатим.
Але відчував: наді мною
Є могутніше сяйво.
І я його світлом живу.
То був дух, що діяння свої
Оповив таїною —
Бо його простоту
Люди тягнуть на стежку криву.
То — Святий Піфагор.
Чи Платон.
Чи безсмертний Спіноза.
А можливо, Христос, Магомет...
Може, досить імен?
Дух живе безіменно —
Як повінь весняна,
Як грози.
Він не стане державним додатком
До ваших знамен.
А прописка і паспорт
Навіщо, панове? Не треба,
Він без паспорта пройде —
Для нього кордонів нема.
Я — Безсмертний Вогонь,
Я вібрую, живий, серед неба.
А довкола врізнобіч —
Глуха сатанинська пітьма.
Де ж мій Друг?
Назову Піфагором,
Бо це не помилка.
Хай він вчителем буде
У нашій небесній ході.
Хай уявить читач,
Як пульсує над скронею жилка,
Як під вітром ворушиться
Срібло в його бороді.
Все це буде доречно,
Якщо речовинності влада,
Котра оку потрібна,
Кайданів не видасть на дух.
Все це буде на користь,
Якщо Галактична Монада
Нам дозволить числом охопити
І Силу, і рух.
Три доби я прожив
З Піфагором.
А потім роками
Я до нього звертався —
Кричав у далекі світи.
Так я й досі живу —
Ніби жар розгрібаю руками:
Хоч навкіл суєта,
Та немає в душі суєти.
3. Монада
Я жив на двох планах — у небі й на землі. Земне тіло моє схилялося за письмовим столом. Духовне "я" було так високо, що земні вібрації не могли на нього вплинути.
В хату заходили сусіди, заклопотано перемовлялися з дружиною, співчутливо хитали головами. Я розумів, що мене мають за хворого, але мені було байдуже до цього.
Я слухав голос Друга — променеві вібрації тієї Монади, яку ми умовилися називати Піфагором. Мови тут у нашому розумінні немає — є то, що прийнято називати телепатією, і все ж мені здавалося, що я чую живий голос.
Піфагор:
Яких ти прагнеш знань? Які бажання
Твоє астральне тіло підняли
В Субстанцію?..
Поет:
Моє астральне тіло?
Хіба ще є й таке?
Піфагор:
Звичайно, є. Та плоть людська, що має у собі
Усі земні хімічні елементи —
Лише скафандр, але ще не людина.
Людське єство — це тільки пружна плазма,
Невидима у світі речовиннім.
То є Живий Вогонь — астральне тіло.
Поет:
Яке ж це тіло, раз воно — вогонь?
Піфагор:
Ця плазма володіє густиною,
Хоч це, по-вашому, скоріше поле.
Та поле у менталі — також тіло.
Адже ж ментальна сфера — тільки душі.
Ти в тілі, чоловіче. Я — душа.
Тебе трима астральна пуповина
На прив'язі. Бо твій скафандр хімічний —
Той біоробот, котрий топче землю, —
Теж дістає підживлення з Монади.
Поет:
Монада? Що це?..
Піфагор:
Звідки ти прийшов?
Невже у вас не знають про Монаду?
Поет:
Я — атеїст. Колись ми починали
З тієї віри, що хімічні вправи
Нас приведуть до синтезу живого.
Піфагор:
О-о, ви раніше синтезуйте смерть!
Поет:
Не розумію.
Піфагор:
Що ж тут розуміти?
Якщо немає смерті, то безглуздо
Життя синтезувати. Є щаблі
У вічній ієрархії живого.
Є безліч сфер. І жити треба так,
Щоб сфера сфері не перешкоджала.
Бо Всесвіт — це велика повнота.
Сам простір... Чуєш, чоловіче?.. Простір —
Це плоть безмежна. Голки не просунеш —
Так простір переповнений життям.
Ви ж робите перетинки в будинках,
Щоб одне одному не заважати.
А Всесвіт — це споруда, когра має
І поверхи, й перетинки, й ліфти.
У мірі густини всі таємниці.
Ти розумієш?..
Поет:
Ніби розумію.
На густину провадиться настройка
Рецепторів чуттєвих. І тоді...
Піфагор:
Так, це формується іще у генах —
В інформативних вузликах живого.
Або, простіше кажучи, це Логос
Усюди запроваджує порядок.
Жива істота бачить сферу ту,
На котру генам видано програму:
Усі густіші сфери — непроникні.
То є земля — вона ляга під ноги.
Розрідження — це небо. А насправді
У кожній сфері є своє життя.
Усі живуть, та кожна сфера бачить
Себе саму — не інших, не сусідів...
Збагни; лише в такому разі можна
Перенаселення не відчувати.
Поет:
Виходить, я своїм астральним тілом
Геть випурхнув за межі біосфери.
Хіба таке трапляється з людьми?
Піфагор:
Трапляється в хвилини потрясіння.
Не з кожним, ясно. Так із океану
Не кожна крапля здатна вийти в небо.
І все ж виходять, і буває дощ.
Духовний дощ — свята потреба людства.
Тому земні поети і пророки
Виходять у астрал та у ментал.
І це природне явище — так само,
Як випадання краплі дощової,
Що згодом у зернині проросте.
Поет:
А Бог? Де Бог, учителю? Чи, може,