Ми перебивали їх. З-під розмоклої паперової плівки з'являлися яскраві й липучі види Везувію, італійські ослики, прибрані гірляндами троянд, дівчатка в солом'яних капелюшках з голубими атласними стрічками, що бавляться в серсо[1], і фрегати[2], оточені пухкими м'ячиками порохового диму.
Якось на горищі ми знайшли дерев'яну чорну скриньку. На віці її мідними літерами був викладений напис англійською мовою: "Едінбург. Шотландія. Робив майстер Гальвестон".
Скриньку принесли в кімнати, обережно витерли з неї порох і відкрили віко. Всередині були мідні валки з тонкими сталевими шипами. Біля кожного валка сиділа на бронзовому важелі мідна бабка, метелик або жук.
То була музикальна скринька. Ми завели її, але вона не грала. Даремно ми натискували на спинки жуків, метеликів і бабок — скринька була зіпсована.
За вечірнім чаєм ми заговорили про таємничого майстра Гальвестона. Всі зійшлися на тому, що то був веселий літній шотландець у картатому жилеті й шкіряному фартусі. Під час роботи, обточуючи в лещатах мідні валки, він, напевно, насвистував пісеньку про листоношу, чий ріг співає в туманних долинах, і про дівчину, яка збирає хмиз у горах. Як усі добрі майстри, він розмовляв з тими речами, що їх робив, і розповідав їм про їхнє майбутнє життя. Але, звичайно, він ніяк не міг здогадатися, що ця чорна скринька попаде з-під блідого шотландського неба в ліси за Окою, в село, де лише півні співають, як у Шотландії, а все інше зовсім не схоже на цю далеку північну країну.
Відтоді майстер Гальвестон став ніби одним з незримих мешканців старого сільського будинку. Часом нам навіть здавалося, що ми чуємо його хрипкий кашель, коли він ненароком поперхнеться димом з люльки. А коли ми щось майстрували — стіл в альтанці чи нову шпаківню — й сперечалися, як держати фуганок або підігнати одну до одної дошки, то часто посилалися на майстра Гальвестона, ніби він стояв поруч і, примруживши сіре око, насмішкувато дивився, як ми вовтузимося. І всі ми наспівували останню улюблену пісеньку Гальвестона:
Прощай, земля, вітрильник наш відходить в море!
Прощай навік, мій теплий отчий дім...
Скриньку поставили на столі, поряд з вазоном герані, і врешті забули про неї.
Та якось восени, пізно вночі, в старому й лункому домі почувся скляний переливчастий дзвін, ніби хтось бив маленькими молоточками по дзвониках, і з цього чудового передзвону виникла й полилася мелодія:
До любих гір своїх
Ти повернешся...
То несподівано прокинулася після довголітнього сну й заграла скринька. Спершу ми злякалися, і навіть Фунтик схопився й слухав, обережно підіймаючи то одне, то друге вухо. Напевне, в скриньці зіскочила якась пружинка.
Скринька грала довго, то зупиняючись, то знову сповнюючи дім таємничим дзвоном, і навіть ходики притихли від подиву.
Скринька програла всі свої пісні, замовкла, і хоч як ми билися, та змусити її знову заграти ми не змогли.
Тепер, пізньої осені, коли я живу в Москві, скринька там стоїть сама в безлюдних нетоплених кімнатах, і, можливо, в непроглядні й тихі ночі вона знову прокидається й грає, але її уже нікому слухати, окрім полохливих мишей.
Ми довго потім насвистували мелодію про любі покинуті гори, поки одного разу нам її не просвистів літній шпак,— він жив у шпаківні біля хвіртки. До того він співав хрипкі й дивні пісні, але ми слухали їх із захопленням. Ми догадувалися, що ті пісні він вивчив зимою в Африці, підслуховуючи співи негритянських дітей. І чомусь ми раділи, що майбутньої зими десь страшенно далеко, в густих лісах на березі Нігера, шпак співатиме під африканським небом пісню про старі покинуті горн Європи.
Кожного ранку на дощатий стіл в садку ми насипали крихти й крупи. Десятки моторних синиць зліталися на стіл і дзьобали крихти. У синиць були білі пухнасті щоки, і коли синиці всі разом дзьобали, то здавалося, ніби по столі квапливо б'ють десятки білих молоточків.
Синиці сварилися, тріскотіли, і це тріскотіння, що нагадувало швидкі удари нігтем по склянці, зливалося у веселу мелодію. Здавалося, ніби в садку грала на старому столі жива, щебетлива музикальна скринька.
Серед мешканців старого будинку, крім Фунтика, кота Степана, півня, ходиків, музикальної скриньки, майстра Гальвестона й шпака, були ще приручена дика качка, їжак, який терпів на безсоння, дзвіночок з написом: "Дарунок Валдая" і барометр, що завжди віщував "велику сушу". Про них доведеться розповісти іншим разом — зараз уже пізно.
Та коли після цього маленького оповідання вам присниться нічна весела гра музикальної скриньки, передзвін дощових крапель, які падають у мідний таз, гарчання Фунтика, невдоволеного ходиками, і кашель добряка Гальвестона, — я гадатиму, що розповів вам усе це недаремно.
[1] Серсо — гра. Гравці перекидають одне одному і ловлять дерев'яними шпагами легкі кільця.
[2] Фрегати (фрегат) — старовинні вітрильники.