— Я зробив тобі боляче? — прошепотів він.
їй пригадалося те надвечір'я, коли вона зомліла. Була холодна як труп. А потім, опритомнівши, плакала, як зараз, ховаючи від коханого своє обличчя, бо від сліз воно все запухло, стало негарним... Гордон намагався заспокоїти її. Але в ліжку тислися люди. Галаслива юрба людей. Натовп. Коханці обціловували кожний дюйм її тіла і намагалися виссати її теплу кров, штрикали, мацали, обстежували її, як той лікар в Буффало... вона лежала на високому столі, гола під завеликим білим халатом, ступні ніг у стременах; її оглядали за допомогою гострого холодного металевого пристрою, а потім лікареві пальці в порских гумових рукавичках обмацували її лоно, так байдуже. "Ви ще дуже молоді для клімактеричного періоду",— сказав він. "Тоді, певно, таблетки? Протизаплідні таблетки?" — "Цей різновид безплідності не обов'язково не співвідносний з наркотичними засобами",— визнав лікар, зачарувавши її витонченістю мови. — Не плач,— просив Гордон.
Вона сполохала його, і пристрасть його зів'яла. Він тільки тулився до неї, обіймав. Як він обважнів, став важчим проти колишнього. Обважнів. Постарішав. Та їй не вдалося зосередитися на ньому: і досі бачила Емметове обличчя. Його кучеряве волосся, масивні окуляри, чула його тонкий голос. Десь глибоко в ній, заглибоко для будь-якого чоловіка, щоб він міг дістатися туди й роздмухати почуття, прокинувся млявий, невиразний потяг до Еммета — ледь чутний трепет. До Еммета, який був мертвий. Хотілося тримати його, зараз, замість цього чоловіка — тримати Еммета в своїх обіймах: роздратованість його нарешті вщухла, зняті окуляри лежать на нічному столику біля ліжка, все павкрути затихло, тиша. "Кохана! Кохана!" — шепотів Гордон. Вона не пам'ятає цієї короткої шорсткої борідки. Але ж оцей розтривожений, упрілий, бородатий чоловік, що лежить поруч, напевне, хтось із її знайомих. Вони були такі близькі, що кров могла б легко пульсувати між їхніми тілами, пекваппа, тепла й ніжна.
Вона пригадала обличчя свого чоловіка: його здивування, потрясіння. Вона зрадила його. Чоловікове обличчя злилося з обличчям її студента, який був мертвий, і обличчям Гордона, який так близько притулився до неї в пітьмі, що годі було його роздивитися. Ліжко було виповнене людьми. їхні особистості пливли повагом, роблячи зупинки, від вени до вени. По черзі вони ставали одна одною. Ставали протоплазмою. Протоплазмою, що мала липку бліду аморфність сперми. Всі вони перетворювалися одна в одну, в протоплазму... Айліна, відчувала, як щось зникає в ній, десь внизу живота. Щезає. Вмирає. "Мозок — центральний статевий
орган",—прочитала вона колись, а тепер її мозок зникав, щезав, розчинявся.
— Хочеш, щоб я пішов? — запитав Гордон.
Вона не відповіла. Навпроти готельного вікна — м'які, безформні кучугури снігу. їй треба щось пригадати, їй копче треба когось пригадати... необхідно збагнути якусь важливу істину... Але ніяк не вдасться зосередитися. Мозок ніби зомлів па гребені втоми, і вопа чула за хрипким, надсадним диханпям цього чоловіка ніжне дихання снігу, що падав безформний на них усіх.
— Хочеш, щоб я пішов? — повторив Гордон. їй одібрало мову.