"Та щоб не правити з вас зайвого, по сто карбованців за штуку!" сказав Собакевич.
"По сто!" скрикнув Чичиков, роззявивши рота і подивившись йому в самі очі, не знаючи, чи сам він не дочув, чи язик Собакевича, з своєї важкої натури, не так повернувшись, бовкнув, замість одного, друге слово.
"Що ж, хіба це для вас дорого?" промовив Собакевич, і потім додав: "А яка ж була б ваша ціна?"
"Моя ціна! Ми, певно, якось помилились або не розуміємо один одного, забули, в чому полягає предмет. Я гадаю, з свого боку, поклавши руку на серце: по вісім гривень за душу, це найбільша ціна!"
"Он куди загнули — по вісім гривеничків!"
"Що ж, на моє міркування, як я думаю, більше не можна?".
"Але ж я не личаки продаю".
"Одначе ж погодьтесь самі: це ж і не люди".
"Так ви думаєте, знайдете такого дурня, щоб вам продав по двадцять копійок ревізьку душу".
"Але дозвольте: навіщо ви їх називаєте ревізькими, адже душі самі давно вже померли, залишився тільки звук, який не можна сприйняти почуттями. Зрештою, щоб не заходити в дальші розмови в цій справі, по півтора карбованці, зводьте, дам, а більше не можу".
"Сором вам і говорити таку суму! ви торгуйтесь, кажіть справжню ціну!"
"Не можу, Михаиле Семеновичу, вірте моїй совісті, не можу: чого вже не можна зробити, того не можна зробити", говорив Чичиков, проте по полтинику ще накинув.
"Та чого ви скупитесь?" сказав Собакевич: "справді, недорого! Інший шахрай обдурить вас, продасть вам погань, а не душі; а в мене, мов ядерний горіх, всі одна в одну: не ремісник, так інший який-небудь здоровий мужик. Ви подивіться: ось, наприклад, каретник Михеєв! адже більше ніяких екіпажів і не робив, як тільки ресорні. І не те, як буває московська робота, що на одну годину, міцність така, сам і обіб'є, і лаком покриє!"
Чичиков відкрив рот з тим, щоб зауважити, що Михеєва, одначе, давно немає на світі; але Собакевич увійшов, як то кажуть, у саму силу мови: де та рись узялася і дар слова:
"А Пробка Степан, тесляр? та я головою закладаюсь, коли ви де знайдете такого мужика. А яка силонька була! Коли б служив він у гвардії, йому Бог знає що дали б, три аршини з вершком на зріст!"
Чичиков знову хотів зауважити, що й Пробки немає на світі, але Собакевича, як видно, прорвало; полились такі потоки слів, що тільки треба було слухати:
"Милушкін, цегельник! Міг поставити піч у якому завгодно будинку. Максим Телятников, швець: що шилом кольне, то й чоботи, що чоботи, то й спасибі, і хоч би в рот хмільного! А Єремій Со-рокопльохін! та цей мужик сам стане за всіх, у Москві торгував, самого чиншу приносив по п'ятсот карбованців. Ось який народ! Це не те, шо вам продасть який-небудь Плюшкін".
"Але дозвольте", сказав, нарешті, Чичиков, вражений такою великою повіддю сліз, яким, здавалось, і краю не було: "навіщо ви перераховуєте всі їхні якості? З них же користі тепер ніякої, це ж усе народ мертвий. Мертвим тілом хоч паркан підпирай, каже прислів'я".
"Так, звісно мертві", сказав Собакевич, немов схаменувшись і пригадавши, що вони, справді, були вже мертві, а потім додав: "а втім, і те сказати: що з цих людей, які числяться тепер живими? Що це за люди? мухи, а не люди".
"А все ж таки вони існують, а то мрія".
"Ну ні, не мрія! Я вам доповім, який був Михеєв, так ви таких людей не знайдете: здоровило такий, що в цю кімнату не ввійде; ні, це не мрія! А в плечищах у нього, була така сила, якої немає в коня; хотів би я знати, де б ви в іншому місці знайшли таку мрію!" Останні слова він уже сказав, звернувшись до розвішаних на стіні портретів Багратіона й Колокот-роні64, як звичайно буває з співрозмовниками, коли один з них раптом, невідомо чому, звернеться не до
тієї особи, якої стосуються слова, а до якої-небудь третьої, що несподівано надійшла, навіть зовсім незнайомої, від якої знає, що не почує ні відповіді, ні думки, ні потвердження, але в яку одначе так утупить погляд, ніби закликає її" в посередники; і трохи зніяковівши першої хвилини, незнайомий не знає, чи відповідати йому на ту справу, про яку нічого не чув, чи так постояти, додержавши належної пристойності, і потім уже піти геть.
"Ні, більше двох карбованців я не можу дати", сказав Чичиков.
"Гаразд, щоб не претендували на мене, що багато правлю і не хочу зробити вам ніякої ласки, зводьте по сімдесят п'ять карбованців за душу, тільки асигнаціями, далебі, тільки для знайомства!"
"Що він справді", подумав сам собі Чичиков: "за дурня, чи що, мене має", і додав потім уголос: "Мені чудно, справді: здається, між нами відбувається якась театральна вистава або комедія, інакше я не можу собі пояснити... Ви, здається, людина досить розумна, володієте відомостями освіченості. Адже предмет просто: фу-фу! Чого ж він вартий? кому потрібний?"
"Та от ви ж купуєте, виходить потрібний".
Тут Чичиков прикусив губу і не знайшов що відповісти. Він почав був говорити про якісь обставини фамільні й родинні, але Собакевич відповів просто:
"Мені не треба знати, які у вас відносини: я до справ фамільних не втручаюсь, це ваше діло. Вам знадобилися душі, я й продаю вам, і будете каятись, що не купили".
"Два карбованчики", сказав Чичиков.
"Ото справді, заторочила сорока про Якова одно про всякого, як каже прислів'я, як уперлися в два, так не хочете з них і з'їхати. Ви давайте справжню ціну!"
"Ну, вже чорт його бери!" подумав сам собі Чичиков: "полтиника йому набавлю, собаці, на горіхи!" "Гаразд, полтиника набавлю".
"Ну, гаразд, і я вам скажу теж моє останнє слово: п'ятдесят карбованців! далебі, збиток собі, дешевше ніде не купите такого гарного народу!"
"От жмикрут!" сказав сам собі Чичиков і потім додав уголос з деякою досадою: "Та що, справді... немовби дійсно серйозна справа; та я в іншому місці задарма візьму. Ще мені всякий охоче збуде їх, щоб тільки швидше спекатися. Дурень хіба держатиме їх при собі й платитиме за них податки!"
"Але чи знаєте, що такого роду купівлі, я це кажу між нами, по дружбі, не завжди дозволенні, І коли б розказав я або хто інший, такій людині
не буде ніякої довіреності щодо контрактів або вступу в які-небудь вигідні зобов'язання".
"Бач, куди націляється, негідник!" подумав Чичиков і тут же якнайхолоднокровніше промовив: "як ви собі знаєте, я купую не для якоїсь потреби, як ви гадаєте, а так, з нахилу власних думок. Два з половиною не хочете, прощайте!"