— Гаразд. Говоріть далі.
— Якщо учень одразу ж після читання зуміє цілком розслабити увагу і над ним не тяжітиме потреба тут-таки переказувати прочитане, канали пам'яті можуть прочиститись самі собою. І тоді учень починає усвідомлювати, на чому він замикається. Ідеться про позитивне мислення...
Очі в Четсворта заблищали. Джонні торкнувся найістотнішого стрижня особистої філософії цього чоловіка — та, мабуть, і всіх тих, хто самотужки вибився нагору.
— Ніщо так не сприяє успіхові, як успіх? — спитав Четсворт.
— Атож. Можна й так сказати.
— Скільки часу вам потрібно, щоб дістати дозвіл на викладання?
— Не більше, ніж забере розгляд моєї заяви. Мабуть, тижнів зо два.
— Отже, ви могли б почати з двадцятого?
Джонні закліпав очима.
— Ви хочете сказати, що наймаєте мене?
— Якщо вас влаштовує ця робота, вважайте, що наймаю. Жити зможете в котеджі для гостей, заразом віднадимо на літо бісову прірву родичів, не кажучи вже про Чакових приятелів, і хай він береться до діла по-справжньому. Платитиму я вам шістсот доларів на місяць, це не бозна-які гроші, але якщо справи в Чака підуть на краще, ви отримаєте істотну премію. Істотну. — Четсворт зняв окуляри й потер рукою перенісся. — Я люблю свого сина, містере Сміт. І хочу, щоб усе в нього було якнайкраще. Отож допоможіть нам по змозі.
— Спробую.
Четсворт знову надів окуляри й узяв у руки листа Джонні.
— А ви довго не викладали. Втратили смак?
"Ось воно, починається", — подумав Джонні.
— Не втратив, — відказав він. — Просто попав у катастрофу.
Погляд Четсворта затримався на шиї Джонні, де лишилися рубці після операції атрофованих сухожилків.
— Автомобільна катастрофа?
— Так.
— Серйозна?
— Так.
— Ну, тепер ви виглядаєте молодцем, — сказав Четсворт.
Тоді кинув листа в шухляду і на цьому, на превеликий подив Джонні, запитання скінчилися.
Так після п'ятирічної перерви Джонні знову став учителем, хоч тепер у нього був тільки один учень.
2
— "А мені, не... непрямому про... приз... призвідцю його смерті, він подав свою вже бе... без... безсилу руку і всміхнувся все... всепр... прощенною усмішкою. То була тяжка мить, і я пішов з почуттям, що всього того зла, яке я йому за... заподіяв, мені ніколи не ску... не скупа... не спо-ку-ту-ва-ти". — Чак рвучко згорнув книжку. — Все! Хто останній пірне, той ослячий хвіст.
— Постривай хвилиночку, Чаку.
— О-о-о-ой... — Чак важко сів на місце, і на обличчі його з'явився вираз, який Джонні вже звик бачити при словах "А тепер запитання". Звичайно ту страдницьку гримасу переважувала добродушна усмішка, але часом за нею прозирав інший Чак — похмурий, стривожений і переляканий. Страшенно переляканий. Адже навколо був світ, де всі вміли читати, неписьменна людина в Америці скидалася на динозавра в глухому куті, і Чак був досить тямущий, щоб це розуміти. Отож і боявся так наступної осені й того, що могло чекати його в новому навчальному році.
— Усього кілька запитань, Чаку.
— Навіщо? Ви ж знаєте, що я однаково не відповім.
— Відповіси. Цього разу ти відповіси на всі мої запитання.
— Я ніколи не тямлю, що читаю, ви б уже повинні були знати. — Чак мав похмурий і нещасний вигляд. — От не збагну тільки, чого ви досі тут, хіба що заради харчу.
— На ці запитання ти зможеш відповісти, бо вони не стосуються книжки.
Чак звів очі.
— Не стосуються? Тоді чого ж запитувати? Я думав...
— Ну, зроби мені приємність, гаразд?
Серце Джонні шалено калатало, і він не дуже й дивувався з того, що так хвилюється. Він давно готувався до цієї хвилини й чекав тільки сприятливого збігу обставин. І саме тепер випадала чи не найслушніша нагода. Не видно було поблизу місіс Четсворт, що своєю турботливою увагою тільки нервувала Чака. Не хлюпались у басейні його дружки, при яких читання вголос здавалося Чакові ганебним ділом, гідним хіба що якогось недолугого четвертокласника. А найголовніше — не було батька, того, кого Чак хотів потішити над усе на світі. Він поїхав до Бостона, на засідання регіональної екологічної комісії, де мали обговорювати питання забруднення природних водойм.
Із книжки Едварда Стенні "Труднощі навчання": "Піддослідний Руперт Дж. сидів у третьому ряду кінотеатру. Він був ближче за інших до екрана і єдиний помітив, що попереду на підлозі зайнялася купка сміття. Руперт Дж. схопився на ноги й закричав: "П-п-п-по-по-по"... — а ззаду почали гукати, щоб він сів і не заважав.
— Що ви тоді відчули? — запитав я Руперта Дж.
— Це страшенно важко пояснити, — відповів він. — Мене охопив страх, але ще дужче, ніж страх, мені краяв душу розпач. Я почував себе геть нікчемним, не гідним називатися людиною. Моє заїкання завжди викликало в мене таке почуття, але цього разу я ще й усвідомлював свою цілковиту неспроможність.
— І більш-нічого?
— А, так, ще почував щось ніби заздрість, бо хтось інший міг помітити вогонь і... як би це сказати...
— Перехопити у вас славу?
— Атож, саме так. Я ж перший побачив, як зайнявся вогонь, і, крім мене, ніхто цього не помітив. А я тільки й міг видобути із себе оте "п-п-п...", мов бісова тріснута платівка. Я почув себе негідним називатися людиною — оце найточніше.
— А як же ви зламали цю перепону?
— Був день народження моєї матері. Я купив їй троянди. І ось стою, всі навколо підбадьорюють мене, а я собі думаю: ось зараз розтулю рота та як гукну на весь голос: "Троянди!" Це слово вже було в мене на губах.
— І що ж?
— Я розтулив рота та як закричу щодуху: "Пожежа!"
Цей випадок, про який Джонні прочитав років вісім тому в передмові до книжки Стенні, запав йому в пам'ять. Він завжди вважав, що ключове слово в розповіді Руперта Дж. — неспроможність. Якщо в оцю саму мить інтимна близькість з жінкою здається тобі найважливішою річчю в світі, то ризик виявитися неспроможним зростає для тебе в десять, ба навіть у "сто разів. А якщо оце зараз для тебе найдужче важить читання...
— Яке в тебе друге ім'я, Чаку? — недбало, ніби між іншим, спитав Джонні.
— Мерфі, — відказав Чак зі смішком. — Оце іменнячко, еге ж? Материне дівоче прізвище. Тільки не скажіть Джекові чи Елові, а то доведеться заподіяти шкоду вашому худющому тілу.
— Будь спокійний, — запевнив Джонні. — А коли твій день народження?