— Є дещо таке, що я хотіла б довести до кінця, — сказала вона просто. — Те, що нам так і не випало нагоди докінчити.
— Сейро... — почав був він і замовк.
Ніяк не знав, що казати далі.
Внизу, недалеко від них, Денні прошкандибав кілька кроків, гепнувся на задок і, анітрохи тим не збентежений, радісно гугукнув.
— Атож, — провадила Сейра. — Не знаю, добре це чи погано. Я люблю Уолта. Він добрий чоловік, любити його легко. Мабуть, чи не єдине, на що я здатна, це відрізнити добру людину від лихої. Ден, той, з ким я зустрічалася в коледжі, був лихий. Ти дав мені відчути зовсім інше, Джонні. Якби не ти, я б ніколи не змогла правильно оцінити Уолта.
— Сейро, ти не повинна...
— Ні, повинна, — заперечила вона. Голос її став низький і напружений. — Бо таке можна сказати тільки раз у житті. І тебе або зрозуміють, або ні, але так чи так, а на цьому й кінець, бо надто важко заводити колись іще таку розмову. — Вона благально подивилася на Джонні. — Ти мене розумієш?
— Так, здається, розумію.
— Я люблю тебе, Джонні, — сказала вона. — І весь цей час любила. Я намагалася переконати себе, що нас розлучила воля божа. Але не знаю. Хіба несвіжа сосиска — то божа воля? Чи ті двоє серед ночі на шосе? Єдине, чого я хочу... — Тепер вона говорила з дивним притиском, і слова її звучали в холоднуватому жовтневому повітрі, мов дзвінкі удари карбувального молоточка по золотій платівці. — Єдине, чого я хочу, це те, чого нас позбавили. — Голос її затремтів, очі дивилися вниз. — Хочу всім своїм серцем, Джонні. А ти?
— Так, — мовив Джонні й простяг до неї руки. Але Сейра, похитавши головою, відступила, і він збентежився.
— Не при Денні, — сказала вона. — Може, це й дурниця, але я почуватиму себе так, наче прилюдно зраджую чоловіка. Я хочу всього, Джонні. — Її щоки знов запашіли, і ті принадні рум'янці паморочили Джонні голову. — Хочу, щоб ти обіймав мене, цілував, пестив... — Голос її знову затремтів і мало не урвався. — Мабуть, це недобре, але я не можу нічого з собою вдіяти. Хай недобре, зате справедливо. Чесно.
Джонні простяг руку й змахнув пальцем сльозу, що повільно сповзала по її щоці.
— І тільки оцей єдиний раз, так? Вона кивнула головою.
— Цей єдиний раз має повернути нам усе. Усе, що могло бути, якби не сталося лиха. — Вона звела очі, ясно-зелені, як ніколи, й повні сліз. — Чи зможемо ми повернути собі все за цей один-єдиний раз, Джонні?
— Ні, — відказав він з усмішкою. — Але можемо спробувати.
Сейра ніжно поглянула вниз, на Денні, що марно силкувався залізти на чурбак.
— Він спатиме, — мовила вона.
3
Вони сиділи на веранді й дивились, як Денні грається на подвір'ї під високим блакитним небом. Вони не поспішали, не виказували нетерпіння, хоч між ними весь час перебігали дедалі сильніші електричні струми, і обоє це відчували. Сейра сиділа на лаві-гойдалці, схрестивши ноги, в розстебнутому пальті й сіро-голубій вовняній сукні, і її розсипане по плечах волосся злегка тріпотіло на вітерці. На щоках усе так само жевріли рум'янці. А високо в небі пливли із заходу на схід білі хмари.
Вони балакали про всякі малозначущі речі — квапитись було нікуди. Уперше, відколи вийшов із коми, Джонні не думав про час як про свого ворога. Позбавивши їх найважливішого, час давав їм цю невеличку продухвину, і вони могли користатися нею доти, доки матимуть у ній потребу. Вони говорили про спільних знайомих, які встигли поодружуватись, про одну дівчину з Клівз-Мілзької школи, що дістала іменну стипендію в університеті, про незалежного губернатора штату Мен...
— Ану, глянь на нього, — сказала Сейра, киваючи на Денні.
Малий сидів на траві біля Віриних ґраток для плюща й, застромивши в рот великий палець, сонно дивився на Сейру і Джонні.
Сейра видобула із заднього сидіння "пінто" складану колиску.
— Покласти його на веранді? — спитала вона в Джонні. — Надворі тепло. Хай би поспав на свіжому повітрі.
— На веранді йому буде добре, — сказав Джонні. Вона поставила колиску в затінку, поклала хлопчика й накрила до підборіддя двома укривальцями.
— Спи, малий, — звеліла вона.
Він усміхнувся до неї і одразу заплющив очі.
— Оце так просто? — спитав Джонні.
— Оце так просто, — підтвердила Сейра. Тоді підступила до нього, обняла руками за шию, і він виразно почув, як під сукнею тихенько зашелестіла шовкова білизна. — Поцілуй мене, Джонні, — тихо мовила Сейра. — Я п'ять років чекала, поки ти знов мене поцілуєш.
Джонні обняв її за стан і ніжно поцілував. Уста її розтулилися.
— Ой Джонні, — сказала вона, уткнувшись йому в шию. — Я так люблю тебе.
— І я люблю тебе, Сейро.
— Куди ми підемо? — спитала вона, відступаючи на крок. Тепер її очі були глибокі й темні, як смарагди. — Куди?
4
Він розіслав на горищі сараю, просто на сіні, вицвілу армійську ковдру, стару, але чисто випрану: Повітря на горищі було тепле й духмяне. Десь над ними, під самою покрівлею, зашаруділи й защебетали потривожені ластівки, та скоро вгамувалися. З невеличкого запорошеного віконця було видно будинок і веранду. Сейра протерла шибку й виглянула вниз, на Денні.
— Все гаразд? — спитав Джонні.
— Так. Тут краще, ніж у домі. А то було б наче... — Вона здвигнула плечима.
— Наче ми вплутали й батька?
— Так. А це тільки наше.
— Наше особисте.
— Наше особисте, — погодилася Сейра. Вона лежала на животі, трохи повернувши вбік обличчя на вицвілій армійській ковдрі й зігнувши ноги в колінах. Одну по одній скинула туфлі. — Розстебни мені сукню, Джонні.
Він укляк біля неї і потяг униз змійку. Гї звук здався дуже різким серед незворушної тиші. Сейрина спина над краєм білої сорочки була кольору кави з молоком. Джонні поцілував її між лопатками, і Сейра здригнулася.
— Сейро... — прошепотів він.
— Що?
— Я мушу щось тобі сказати.
— Ну?
— Під час одної з операцій хірург помилився й відрізав мені геть усе.
Сейра стукнула його кулаком по плечу.
— Ой Джонні, тобі все жартики, — сказала вона. — А ще в тебе був приятель, що зламав собі хребет на ярмарковій круговерті в Топсемі.
— Точно, — підтвердив він.
— Ну ще б пак, — мовила Сейра. Її рука, ніжна, як шовк, легенько ковзнула вниз по його тілу. — Та ні, не схоже, щоб вони тобі так уже зашкодили, — сказала вона. — Аж ніяк. Може, перевіримо?..