— Я довго сидів і думав, — провадив Вейзак. — Я сказав вам, що моя мати померла, та насправді то було лише припущення. Батько мій загинув під час оборони Варшави. А мати просто пропала безвісти, так? Цілком логічно було вважати, що й вона загинула при обстрілі... в окупованому місті... ви ж розумієте. Вона пропала безвісти, отож моє припущення логічне. Щодо амнезії... як невролог можу вам сказати, що така тривала загальна втрата пам'яті — явище дуже й дуже рідкісне. Чи не рідкісніше за справжню шизофренію. Я ніколи не чув, щоб десь колись було зафіксовано випадок амнезії тривалістю тридцять п'ять років.
— Амнезія в неї давно минула, — сказав Джонні. — Гадаю, вона просто сама вирішила геть забути все, що тоді було. Коли до неї повернулася пам'ять, вона знову вийшла заміж і народила двоє... чи то троє дітей. Можливо, спогади викликали б у неї почуття провини. Але про вас вона часом думає: "Хлопчика врятовано"... То ви подзвонили їй?
— Так, — відповів Вейзак. — Через прямий автоматичний зв'язок. Ви знаєте, що тепер можна й так?.. Атож. Дуже зручно. Набираєш одиницю, код, номер. Одинадцять цифр — і можеш з'єднатися з будь-яким місцем країни. Дивовижна річ. Навіть якось не по собі стає... Трубку взяв хлопець... ні, юнак... І я спитав, чи вдома місіс Боренц. А тоді почув, як він покликав: "Мамо, це тобі". Грюкнула трубка, яку поклали на стіл, чи на поличку, чи на що там ще. Я був у Бангорі, в штаті Мен, менш як за сорок миль від Атлантичного океану, і почув, як поклали на стіл телефонну трубку в місті на Тихоокеанському узбережжі. Моє серце... воно так гупало, що я аж злякався. Чекання здалося мені дуже довгим. Нарешті вона взяла трубку й сказала: "Алло, я слухаю".
— А ви що? Дали собі раду?
— Ні. Я, як ви кажете, не дав собі ради, — відказав Вейзак і криво посміхнувся. — Я поклав трубку. І мені захотілось випити чогось міцного, але такого в домі не знайшлося.
— Ви певні, що то була вона?
— Джоне, це ж наївне запитання! У тридцять дев'ятому мені було вісім років. Відтоді я не чув материного голосу. Тоді вона говорила тільки по-польському. Тепер я говорю тільки по-англійському... Я майже забув свою рідну мову, хоч як це соромно. То як я можу бути в чомусь певен?
— Еге ж. А все-таки ви певні?
Вейзак повільно провів долонею по чолу.
— Так, — мовив він. — То була вона. Моя мати.
— Але ви не змогли до неї озватися?
— А навіщо? — спитав Вейзак майже сердито. — Її життя — це її життя, хіба ні? Ви ж самі казали: хлопчика врятовано. То невже я маю збурити душу жінці, яка хоче дожити віку спокійно? Невже маю назавжди вивести її з душевної рівноваги? Оте почуття провини, про яке ви казали... навіщо пробуджувати його? Чи навіть тільки ризикувати цим?
— Не знаю, — відказав Джонні.
То були непрості запитання, і відповіді на них він не мав, проте розумів: ставлячи їх, Вейзак намагався якось виправдати себе. Але Джонні не знав, як відповісти на ті запитання.
— Хлопчик урятований, жінка врятована й живе собі в Кармелі. Але між ними — ціла країна, тож полишмо все так, як воно є. А от як щодо вас, Джоне? Що будемо робити з вами?
— Я не розумію, про що це ви.
— Тоді поясню вам, гаразд? Доктор Браун сердиться. Сердиться на мене, сердиться на вас, та, мабуть, і на самого себе: він же мало не повірив у те, що все своє життя вважав цілковитою нісенітницею. Сестра, яка при цьому була, звісно ж, не мовчатиме. Сьогодні в ліжку вона розкаже про все чоловікові, і, може, тим воно й скінчиться, але нема певності, що її чоловік не переповість цього вранці своєму шефові, отож цілком може бути, що завтра до вечора про це пронюхають газети. "Хворий виходить із коми з другим зором".
— Другий зір, — проказав Джонні. — Це так воно зветься?
— Не знаю, що воно таке, справді не знаю. Чи ви екстрасенс? Чи ясновидець? Усе це розхожі слова, які нічого не пояснюють, анічогісінько. Ось ви сказали одній з медсестер, що очна операція в її сина дасть позитивні наслідки...
— Марі, — тихо мовив Джонні.
І ледь помітно всміхнувся. Марі йому подобалась.
— ...і про це вже знає вся лікарня. Ви прозираєте майбутнє? Може, це і є другий зір? Не знаю. Ви потримали в руках фотографію моєї матері й змогли сказати, де вона тепер живе. То ви знаєте, де шукати загублені речі й зниклих людей? Чи не в цьому полягає другий зір? Не знаю. А думки ви вмієте читати? А впливати на предмети фізичного світу? А зцілювати хворих накладанням рук? Усе це дехто називає телепатією. І всі ці явища пов'язані з поняттям "другого зору". Ось із них і сміється доктор Браун. Та ні, не сміється — глумиться.
— А ви ні?
— Я згадую про Едгара Кейса. І про Пітера Гуркоса. Якось я спробував розповісти докторові Брауну про Гуркоса, то він почав глузувати. Він не хоче про це говорити і знати про це не хоче.
Джонні промовчав.
— Отже... що будемо з вами робити?
— А треба щось робити?
— Мабуть, так, — відказав Вейзак. І підвівся. — Я вже піду, а ви добре про все подумайте. І, зокрема, ось про що: є речі, яких краще не помічати, і є речі, що їх краще втратити, ніж знайти.
Він побажав Джонні на добраніч і тихо вийшов. Джонні страшенно стомився, проте сон ще довго не приходив до нього.
Розділ дев'ятий
1
Першу операцію призначили на 28 травня. Вейзак і Браун докладно пояснили Джонні, як усе буде. Йому зроблять місцеве знеболювання, бо вдаватися до загального наркозу ризиковано — так вважали обидва лікарі. Цього разу йому прооперують коліна й щиколотки. Видовжать його питомі зв'язки, що скоротилися за час коматозного сну, з допомогою пластикових волокон. Цей пластик застосовують і в серцевій хірургії при вживленні штучних клапанів. Головна проблема не так у тому, як зреагує його організм на ті штучні сухожилки, сказав Браун, як у тому, чи зможуть його ноги адаптуватися до такого втручання. Якщо операція на колінах і щиколотках дасть добрі наслідки, передбачено зробити ще три подібні операції: одну на довгих сухожилках стегон, другу на ліктях і, можливо, третю на шиї, — адже він ледь може повернути голову. Всі операції робитиме Реймонд Руопп, що перший опрацював цей метод. Він спеціально прилетить із Сан-Франциско.