— Ну що, Герберте?
Не віднімаючи трубки від вуха, він обернувся. Нагорі біля самих сходів стояла Віра, у вицвілому рудому халаті, з волоссям, накрученим на бігуді, та білим від якогось крему, схожим на гіпсову маску обличчям.
— Хто там?
— Ще не знаю. З'єднують.
— З'єднують? О пів на третю ночі?
— Так.
— Це не Джонні, ні? Із Джонні нічого не сталося?
— Не знаю, — відказав Герб, ледь стримуючись, щоб не підвищити голос.
Хтось дзвонить о другій годині ночі, каже тобі чекати, поки з'єднають, і ти починаєш перебирати у пам'яті всіх своїх родичів та їхні недуги. Перелічуєш одну по одній старих тіток. Пригадуєш, на що хворіють дідусі й бабусі, якщо вони досі живі. Думаєш, чи не заглух раптом мотор у когось із давніх друзів. І намагаєшся не згадувати про те, що маєш єдиного сина, якого палко любиш, і що такі дзвінки здебільшого й будять людей серед ночі, — і раптом ноги в тебе наливаються свинцем від напруженого чекання...
Віра заплющила очі й склала руки перед висхлими грудьми. Герб силкувався погамувати своє роздратування. Стримував себе, щоб не сказати: "Віро, святе письмо настійно радить молитися в спальні", — бо тоді б вона обдарувала його отією особливою усмішкою, спеціально призначеною для невіруючих чоловіків-святотатців. А побачити таку усмішку о пів на третю ночі, та ще й чекаючи з'єднання, було б занадто.
У трубці знову брязнуло, і вже інший чоловічий голос, відчутно старший, промовив:
— Аллої Містер Сміт?
— Так, а хто ви?
— Пробачте, сер, що змусили вас чекати. Сержант Мегс із поліції штату, дільниця Ороно.
— Щодо мого сина? З моїм сином щось сталося?
Сам того не помічаючи, Герб таки сів на стільчик у "телефонному куточку". По всьому тілу розлилася млість.
Сержант Мегс запитав:
— Ви маєте сина на ім'я Джон Сміт, без середнього ініціала?
— З ним нічого не сталося? Він здоровий?
Герб почув звук ходи. Віра спустилася вниз і стала поруч нього. Якусь мить стояла тихо, а тоді рвучко, мов тигриця, вчепилася рукою в трубку.
— Що там? Що сталося з моїм Джонні?
Він смикнув трубку до себе й видер з її руки, зламавши Вірі ніготь. Суворо глянувши на неї, сказав:
— Я сам.
Вона стояла й дивилася на нього розширеними від жаху вицвілими голубими очима, затуливши рукою рота.
— Містере Сміт, ви мене чуєте?
Насилу ворухаючи язиком, наче після уколу новокаїну, Герб видушив із себе:
— Так, я маю сина на ім'я Джон Сміт, без середнього ініціала. Він живе у Клівз-Мілзі. Працює вчителем у тамтешній школі.
— Він попав у автомобільну катастрофу, містере Сміт. Стан його надзвичайно серйозний. Мені дуже прикро сповіщати вас про таке... — Голос Мегса був розмірений, офіційний.
— О боже, — мовив Герб. Думки його вирували. Колись, ще на військовій службі в Атланті, його жорстоко побив на задвірках якогось бару ниций і паскудний білявий здоровило з Півдня, на прізвище Чайлдрес. Отоді Герб почував себе так само, як тепер, геть розчавленим, і всі думки його неначе збились у безладну грузьку купу. — О боже, — повторив він.
— Він помер? — зойкнула Віра. — Помер? Джонні помер?
Герб прикрив рукою трубку.
— Ні. Він живий.
— Живий! Живий! — вигукнула Віра і з добре чутним глухим стуком упала на коліна просто в "телефонному куточку". — О Господи, щиро дякую тобі й благаю: не обмини нашого сина своєю ласкою і захисти його своєю милосердною рукою від усякого лиха, уклінно тебе благаю в ім'я сина твого Ісуса і...
— Віро, замовкни!
Якусь хвилю мовчали всі троє, немовби замислені про життя в цьому світі та про його далеко не радісні повороти: і Герб, утиснувшись всією масою в "телефонний куточок", так що його коліна впиралися знизу в тендітний столик, а обличчя мало не тицялось у букет пластмасових квітів; і Віра, уклякнувши поруч, упритул до груби; і невидимий сержант Мегс, що був своєрідним свідком-слухачем цієї похмурої трагікомедії.
— Містере Сміт...
— Слухаю. Я... я прошу пробачення за шум.
— Це зрозуміла річ, — сказав Мегс.
— Мій син... Джонні... він їхав своїм "фольксвагеном"?
— Смертельні пастки — ось що таке ті залізні жуки, — пробелькотіла Віра. — Смертельні пастки... — По щоках її котилися сльози, зісковзуючи з грубого шару нічного крему, мов дощові краплі з хромованої поверхні.
— Він їхав у таксі компанії "Бангор — Ороно", — сказав Мегс. — Як мені відомо, ситуація виникла така. До нещасливого випадку причетні три машини, у двох з яких за кермом були підлітки з Клівз-Мілза. Вони саме виїхали з-за узвишшя на шосе номер шість, відомого як Карсонів пагорб, і прямували у східному напрямі. А ваш син їхав у таксі до Клівза, на захід. Таксі й машина на зустрічній смузі руху зіткнулись лоб у лоб. Водій таксі загинув, і хлопець, що був за кермом другої машини, також. Вашого сина і пасажира тієї машини відвезли до Східного медичного центру штату Мен. Як я розумію, обоє у критичному стані.
— У критичному стані... — проказав за ним Герб.
— У критичному стані! У критичному стані! — заголосила Віра.
"О боже, — подумав Герб, — ми наче персонажі дешевої мелодрами в якомусь жалюгідному театрику". Йому стало соромно за Віру перед сержантом Мегсом, що напевне чув її голосіння на задньому плані — на зразок старогрецького хору. Цікаво, а скільки таких розмов відбув сержант Мегс за час своєї служби? Мабуть, і не злічити. Можливо, він уже подзвонив дружині водія таксі й матері того загиблого хлопця. А як вони сприйняли страшну звістку? Та й кому яке до цього діло? Хіба Вірі не вільно плакати за своїм сином? І чого б оце тепер, у нещасті, людині лізли в голову такі безглузді думки?..
— Східний медцентр... — мовив він і записав у блокноті на столику. На оправі блокнота було зображення усміхненої телефонної трубки, і шнур, що тягся від неї, виписував слова: "Супутник телефону". — Як його поранило?
— Пробачте, містере Сміт, ви про що?
— Що в нього пошкоджено? Голова? Нутрощі? Що саме? Чи він обгорів?
Віра пронизливо закричала.
— Віро, та ти можеш помовчати?!
— По ці відомості вам треба звернутися до лікарні, — обережно відказав Мегс. — Я матиму докладний звіт лише години через дві.
— Гаразд, зрозуміло.
— Містере Сміт, мені дуже жаль, що я мусив підняти вас серед ночі й сповістити таку погану новину...