Остаточно прочнувся він десь на початку восьмої. Внизу з грюкотом відчинилися двері, і він мало не крикнув: "Хто там?"
То був сторож. Джонні припав оком до ромбічного прорізу в балюстраді й побачив огрядного чолов'ягу в теплому морському бушлаті. Він ішов центральним проходом з оберемком дров і мугикав "Долину Червоної річки". З гуркотом скинувши дрова в дерев'яний ящик, він зник під галереєю в тому місці, де ховався Джонні. За хвилю Джонні почув, як забряжчали, відчиняючись, дверцята топки.
Раптом він подумав про те, що за кожним віддихом у нього з рота вихоплюються хмарки пари. А що, як сторож погляне нагору? Чи не помітить він їх?
Джонні спробував тамувати віддих, але від того враз посилився головний біль і знов почало двоїтися в очах.
До нього долинув шурхіт паперу, потім черкання сірника. В холодному повітрі ледь чутно запахло сіркою. Сторож і далі мугикав "Долину", а тоді зненацька заспівав на повен голос, страшенно фальшивлячи: "Ти долину навік покидаєш... не забути нам очі твої-і-і-і..."
Почувся інший звук — потріскування. То зайнявся вогонь.
— Отак тобі, заразо, — промовив сторож десь просто під Джонні й захряснув дверцята груби.
Джонні притиснув обидві руки до рота, щоб не утнути штуку, яка дорівнювала б для нього самогубству. Перед очима його нараз постала така картина: ось він підводиться на весь зріст на галереї, худющий і білий, як кожен гідний себе привид, розпростує руки, мов крила, розчепірює пальці-пазури й гукає вниз замогильним голосом: "А отак тобі, заразо!"
Він міцніше притиснув руки до рота, стримуючи сміх. Голову йому аж роздимало від болю, вона була наче величезний помідор, виповнений гарячою, бурливою кров'ю. Перед очима все миготіло й розпливалося. Нараз його охопило непереборне бажання втекти від образу того давнього чоловіка, що копирсався в носі срібною зубочисткою, але Джонні боявся й поворухнутись. Милий боже, а що, як йому закортить чхнути?
Зненацька по залі розлігся жахливий вібруючий виск, що ввігнавсь йому у вуха гострими голками й почав пронизувати голову, аж стрясаючи її. Джонні вже й рота розтулив, щоб закричати...
Виск урвався.
— Ах ти ж падло, — сказав сторож, неначе з кимось розмовляючи.
Джонні визирнув крізь проріз і побачив, що сторож стоїть на помості й крутить мікрофон. Шнур від мікрофона тягся змійкою до невеликого переносного підсилювача. Сторож спустився східцями з помосту, переніс підсилювач далі від мікрофона й повертів на ньому якісь регулятори. Тоді повернувся на поміст і ввімкнув мікрофон. У динаміках знову завищало, одначе вже не так гучно, а тоді й зовсім затихло. Джонні притиснув руки до скронь і почав масажувати їх.
Сторож постукав пальцем по мікрофону, і велике порожнє приміщення сповнили гримкі звуки. Здавалося, хтось затарабанив по віку труни. І той самий фальшивий спів, підсилений до страхітливого ревиська, вдарив Джонні в голову: "Ти долину наві-і-і-ік покидаєш..."
"Замовкни! — хотілося закричати Джонні. — Бога ради, замовкни, я збожеволію, замовкни, чуєш?"
Спів завершився лунким клацанням, тоді сторож сказав своїм звичайним голосом:
— Отак тобі, падло.
Він знову зник з очей Джонні. Почулося, як з тріском рветься цупкий папір, потім басовито луснув відтягнутий шпагат. Нарешті сторож, щось насвистуючи, з'явився на видноті з пакою буклетів і почав розкладати їх на лавах через невеликі проміжки.
Скінчивши цю роботу, він застебнув бушлат і вийшов із зали. Лунко грюкнули двері. Джонні поглянув на годинник. Була вже за чверть восьма. У залі потроху ставало тепло. Він сидів і чекав. Голова і далі боліла страшенно, але, хоч як це дивно, зносити біль тепер було легше, ніж раніш.
Лишалося втішатись тільки тим, що біль уже не довго його мучитиме.
4
О дев'ятій годині двері зали рвучко розчахнулись, і він миттю прокинувся від сторожкої дрімоти. Руки його вхопилися за гвинтівку, але одразу ж розтислись. Він припав до ромбічного отвору. Цього разу до зали ввійшло четверо. Серед них сторож у своєму бушлаті з відгорненим коміром. Решта троє — молодики в розстебнутих пальтах, під якими виднілися пристойні костюми. Джонні відчув, як швидко забилось його серце. В одному з тих трьох він упізнав Санні Еллімена. Тепер його волосся було коротко підстрижене й модно зачесане, але блискучі зелені очі анітрохи не змінилися.
— Усе гаразд? — запитав він.
— Можете перевірити, — відповів сторож.
— Ти, старий, не ображайся, — сказав йому другий молодик.
Вони рушили до помосту. Один з них увімкнув і вимкнув підсилювач, як видно, вдоволений перевіркою.
— Усі так метушаться, наче якийсь імператор приїздить, — пробурчав сторож.
— Атож, імператор, — озвався третій, що також здався Джонні знайомим ще з мітингу в Трімбуллі. — Невже ти, старий, і досі не второпав?
— Нагорі подивився? — спитав Еллімен сторожа, і Джонні аж похолов.
— Двері на сходи замкнено, — відповів сторож. — Як завше. Я посмикав.
Джонні подумки поблагословив дверний замок.
— Треба було подивитися, — сказав Еллімен.
Сторож досадливо реготнув.
— Дивні ви хлопці, — мовив він. — Кого шукаєте? Хіба привида?
— Годі тобі, Санні, — знов озвався той, що здався Джонні знайомим. — Нікого там нема. А як візьмемо ноги в руки, то ще встигнемо хлебнути кави в кафе на розі.
— Яка тут у них кава, — сказав Санні. — Не кава, а бісові помиї. Ти, Мучі, гайни краще нагору та глянь, чи все там гаразд. На те й інструкції.
Джонні облизав зашерхлі губи й міцніше стиснув гвинтівку. Повів очима в обидва боки вузької галереї. Праворуч вона впиралася в глуху стіну, ліворуч ішла до службових приміщень. Чи сюди податися, чи туди — різниці ніякої. Досить поворухнутись, і вони його почують. Порожня зала — однаково що підсилювач. Він у глухому куті.
Внизу почулися звуки ходи. Відчинились і зачинились двері на сходи. Джонні чекав, заціпенілий і безпорадний. Просто під ним балакали ті двоє і сторож, але Джонні їх не чув. Він поволі, мов механічна лялька, повернув голову на в'язах і втупився поглядом у той кінець галереї, де мав з'явитися молодик, котрого Санні Еллімен назвав Мучі. Ого, як вражено сіпнеться його знуджене обличчя і як він роззявить рота! Гей, Санні, тут якийсь тип!