На каміні голосно цокав годинник. Вогонь у каміні палахкотів і потріскував, поки помалу згас, а вони все сиділи біля столу й чекали.
Нарешті Майкл занепокоєно сказав:
— її так довго немає, правда?
Немов у відповідь, над Будинком голосно завив і засвистів вітер. Годинник усе так само врочисто вигравав свою пісню з двох нот: цок-цок.
Зненацька тишу розбив різкий звук: то гучно хряснули надвірні двері.
— Майкле! — скрикнула, зірвавшись на ноги, Джейн.
— Джейн! — тривожно скрикнув Майкл і зблід. Вони прислухались. Тоді обоє разом кинулися до вікна й визирнули надвір.
Унизу, перед надвірними дверми стояла Мері Поппінс у пальті й капелюшку, з килим'яною сумкою в одній руці й з парасолькою в другій. Вітер бурхав навколо неї, шарпав на ній одежу, збивав набік капелюшок. Але Джейн і Майклові здавалось, що вона того й не помічала, бо всміхалась так, мов вони з вітром про щось змовилися.
Якусь мить вона постояла на східцях, озирнулась на двері Будинку. А тоді раптом розкрила парасольку, хоча надворі не було дощу, і підняла її над головою. І вітер щось радісно вигукнув, шугнув під парасольку й потяг догори, немов намагаючись вирвати її з рук у Мері Поппінс. Але вона тримала парасольку міцно. І тут несподівано виявилось, що вітрові саме цього й було треба, — бо враз він рвучко підкинув парасольку вище й підняв Мері Поппінс у повітря. Він підносив її звільна, так що спершу вона передками черевиків торкнулась воріт, а тоді помчав вище, понад вершечками вишень у Вуличці.
— Вона полетіла, Джейн, вона полетіла! — плачучи вигукнув Майкл.
— Швидше! — гукнула Джейн. — Візьмімо сюди Близнят! Нехай подивляться на неї ще раз!
Ані вона, ні Майкл більше не сумнівалися, що Мері Поппінс покинула їх назавжди, бо змінився вітер. Кожне з них ухопило по Близняті й піднесло до вікна.
Мері Поппінс піднялася вже високо, понад деревами й дахами будинків, міцно тримаючи в одній руці парасольку, а в другій килим 'яну сумку.
Близнята стиха заплакали.
Джейн і Майкл, кожне вільною рукою, разом узялися за вікно, відчинили його і востаннє спробували вернути Мері Поппінс.
— Мері Поппінс! — загукали вони. — Мері Поппінс! Верніться!
Але вона чи то не почула, чи то просто не звернула на той крик уваги. Бо летіла все далі й далі, високо під хмари, аж поки нарешті зникла десь за горою, і діти бачили тепер тільки дерева, що нагиналися й скрипіли під рвучким західним вітром.
— Ну, як вона сказала, так і зробила. Побула в нас, поки не змінився вітер, — промовила Джейн, зітхнула й відвернулась од вікна.
Потім віднесла й поклала Джона в ліжечко.
Майкл не казав нічого, тільки сердито шморгав носом, вкладаючи в ліжечко Барбару й підтакуючи їй ковдру.
— Цікава я знати, чи ми ще коли її побачимо? — сказала Джейн.
Зненацька на сходах почулися кроки.
— Діти, діти! — гукнула місіс Бенкс, відчиняючи двері. — Діти, я страх сердита! Мері Поппінс пішла від нас...
— Еге ж, — сказали Джейн і Майкл.
— То ви вже знаєте? — дуже здивувалась місіс Бенкс. — Вона вам сказала, що кидає нас?
Діти похитали головами, й місіс Бенкс повела далі:
— Це обурливо! Кинула все й пішла! Навіть не пояснила, з якої причини. Просто заявила: "Я йду від вас" — і пішла. Бачив хто щось бездумніше, безглуздіше, неввічливіше?.. Що сталося, Майкле? — сердито перебила вона сама себе. Бо Майкл учепився їй за сукню і смикав обома руками. — Чого ти, дитино?
— А вона сказала, чи повернеться? — закричав він, мало не збивши матір з ніг. — Ну, сказала?
— Ти поводишся, як дикун, Майкл, — промовила вона, відірвавшись від нього. — Я не пам'ятаю, що вона казала ще, крім того, що йде від нас. Та, звичайно, я не прийму її, якщо вона захоче вернутись. Покинути мене отак напризволяще, безпорадну, навіть не попередивши заздалегідь!
— Ох, мамо! — з докором сказала Джейн.
— Ви дуже недобра жінка! — підхопив Майкл, стискаючи кулаки, ніби ладен тут-таки її набити.
— Діти! Мені сором за вас, слово честі, сором! Вам хочеться вернути сюди ту, що так негарно повелася з вашою матір'ю. Я просто вражена!
Джейн зайшлася плачем.
— Я нікого в світі іншого не хочу, тільки Мері Поппінс! — заголосив Майкл і кинувся на підлогу.
— Ну ж бо, дітки, ну ж бо, я просто не впізнаю вас! Поводьтеся гарно, благаю! Сьогодні вас нема кому доглянути. Я йду в гості, а в Елін вихідний день. Доведеться прислати до вас місіс Брілл.
І вона неуважно поцілувала їх і вийшла, стурбовано наморщивши чоло.
— Ого-го, оце так! Утекти собі, кинувши бідолашних діток на одчай божий! — сказала місіс Брілл трохи згодом, увірвавшись до Дитячої й заходжуючись коло дітей. — У неї не серце, а камінь у грудях, це так певно, як те, що мене звати Клара Брілл. Усе собі згорда-спишна! А сама не залишила навіть хусточки з мереживом на згадку чи там шпильки в коси! Підведіться-но, містере Майкле, я вас роздягну, — вела далі місіс Брілл, тяжко дихаючи. — І як ми її стільки терпіли? Усі її химери й витівки і казна-що! Овва. Скільки у вас ґудзиків, міс Джейн! Та стійте ж бо тихенько, містере Майкле, нехай я вас роздягну! Та й з себе була така собі. Ні на що й глянути! їй-бо, як добре зважити, то, може, воно й краще, що ми її позбулися. Ну лиш, міс Джейн, де ваша нічна сорочка?.. Стривайте, а що це у вас під подушкою?
Місіс Брілл витягла невеличкий гарненький пакуночок.
— Що це? Дайте сюди, та дайте ж! — сказала Джейн, вся аж тремтячи з нетерплячки, і швидко вихопила пакуночок з рук у місіс Брілл.
Майкл підійшов, став поруч і почав дивитись, як вона розв'язує шнурочок і роздирає жовтавий папір. Місіс Брілл, не додивившись до кінця, що ж там таке, подалась до Близнят.
Останній клаптик паперу впав на підлогу, і те, що було в пакуночку, опинилося в руці у Джейн.
— її портрет! — прошепотіла дівчинка, пильно вдивляючись у нього.
І так воно й було!
У невеличкій плетеній рамці був портрет Мері Поппінс, а під ним стояв напис:
Мері Поппінс. Портрет роботи художника Берта.
— Це малював той, що продає сірники, художник, — сказав Майкл і взяв портрет у руки, ніби для того, щоб краще роздивитись.
А Джейн раптом помітила, що до портрета був прикріплений папірець. Вона обережно розгорнула його. Там стояло: