— Чи гарна моя грива? — дорогою спитав Лев. —Задля сьогоднішнього свята я її завив.
Джейн глянула. Грива була старанно напомаджена й завита.
— Дуже гарна, — промовила дівчинка, — але хіба... хіба не дивно, що лев дбає про гриву? Я думала...
— Що? Моя люба юна леді, Лев, як вам відомо, цар над усіма звірами. Він повинен пам'ятати про своє становище. І щодо мене. То я про нього забувати не люблю. Я вважаю, що Лев завжди повинен мати бездоганний вигляд, хоч би де він перебував. Сюди, будь ласка.
І він, граційно махнувши лапою, показав на великий Павільйон Котячих і повів дітей туди.
Обом їм аж дух перехопило, коли вони побачили те, що постало перед їхніми очима. У великому приміщенні було повно звірів. Декотрі посхилялись на бар'єр, що відділяв клітки від глядачів, інші стояли на кріслах, що ярусами здіймалися навпроти кліток. Тут були пантери й леопарди, вовки, тигри й антилопи, мавпочки і їжаки, вомбати, гірські кози й жирафи; зібрався тут і цілий гурт чайок та яструбів.
— Чудово, правда ж? — гордо сказав Лев. — Просто наче за давніх добрих часів у джунглях. Але ходімо швидше, треба знайти собі гарні місця.
І він почав прокладати в натовпі дорогу, погукуючи: "Розступіться, розступіться!" і тягнучи Джейн із Майклом за собою. Незабаром, десь посеред павільйону, їм трапилась невеличка прогалина, й стало видно клітки.
— Ох, — сказав Майкл і з дива роззявив рота. — У клітках повно людей!
І так воно й було. В одній клітці два опасистих літніх добродії у циліндрах і смугастих штанях снували туди й сюди і з тривогою вдивлялись поза грати, ніби на щось чекали.
У другій клітці метушились діти — які тільки є на світі на зріст і на вигляд, від малят у довгих сорочечках і далі.
Звірі біля клітки дуже зацікавлено розглядали цю малечу, а декотрі намагались розсмішити дітлахів, просуваючи в клітку лапу або хвіст. Жирафа витягла свою довгу шию понад головами інших звірів, — так, щоб хлопчик у матроському вбранні полоскотав їй носа.
У третій клітці були три літні дами в плащах і в галошах. Одна з них щось плела, а решта дві стояли біля ґрат, кричали на тварин і штурхали їх парасольками.
— Паршива звірото! Іди геть, я хочу додому, хочу чаю! — верещала одна.
— Правда ж, кумедна? — казали тварини і голосно реготали з неї.
— Джейн, диви! — скрикнув Майкл і показав на крайню клітку. — Ото ж...
— Адмірал Бум! — сказала Джейн, страшенно здивувавшись.
І то таки справді був Адмірал. Він кидався у своїй клітці, кашляв, сякався і аж сичав з досади.
— Щоб мені горлянка луснула! Усі до помп! Земля на горизонті! Хай мені горлянка лусне! — кричав Адмірал.
Щоразу як він підходив до ґрат, Тигр злегенька торкав його палицею, і Адмірал тоді ще дужче сердився.
— І як тільки вони там усі опинилися? — спитала Джейн у Лева.
— Загаялись, — відповів той, — чи, краще сказати, заґавились. Усі ці люди ловили гав у Зоопарку та й незчулись, як замкнулася брама. Ну, треба ж було їх десь діти, от ми й розмістили їх тут. Оцей ось небезпечний, он, погляньте! Нещодавно мало не вкоротив віку доглядачеві. Близько не підходьте! — Лев показав на Адмірала Бума.
— Відступіть, будь ласка, відступіть! — почули нараз Джейн із Майклом крики. — Не товптесь! Про-пустіть-бо!
— А, це зараз їх годуватимуть! — сказав лев, жваво пробираючись крізь натовп. — Ось і доглядачі.
Четверо Бурих Ведмедів, усі в кашкетах з козирками, везли візки з кормом вузеньким коридором, що відділяв клітки від натовпу звірів.
— Гей, відійдіть-но! — гукали вони, коли хто з тварин заступав їм дорогу.
Потім вони по черзі відчиняли невеличкі дверцята в клітках і на вилах просували в них корм. Джейн і Майклові було все добре видно у проміжок між Пантерою та Динго. Малятам кидали в клітки молоко в пляшках, вони хапали їх в обидві руки й жадібно тягли до рота. Старші діти хапали з вил коржики й кекси і тут-таки наминали. Дамам у галошах подали тонісінькі бутерброди і ячне печиво на тарілочках, а добродіям у циліндрах — котлети з баранини і заварний крем у склянках. Узявши в руки харч, добродії в смугастих штанях понесли його в куток, попростеляли на колінах носові хустинки й заходились їсти.
Коли доглядачі вже обійшли клітки, позаду раптом почувся несамовитий лемент:
— Хай мені горлянка лусне — це називається вечеря? Крихта м'яса й капустина! А де йоркширський пудинг? Ганьба! Підняти якір! А де мій портвейн? Портвейн де, чуєте? Сюди його мерщій! Гей, ви там, у камбузі, де адміральський портвейн?
— Он як розходився! Я вам казав, що він небезпечний, отой он! — сказав Лев.
Джейн і Майклові не треба було пояснювати, про кого це він. Вони дуже добре знали Адміралову звичку розмовляти.
Нарешті, — промовив Лев, коли гомін у павільйоні трохи вщух. — Здається, вже все. Тепер мені, з вашого дозволу, доведеться відійти. Побачимося згодом, під час Великого Танку. Я вас знайду.
Він провів їх до дверей, попрощався й пішов собі, струшуючи своєю завитою гривою. Його золотава шерсть мінилася від місячного світла й тіней.
— Ой, постривайте!.. — гукнула йому навздогінці Джейн. Але він уже зник. — Я хотіла спитати, чи їх хоч коли випускають. Бідолашні люди! Це ж і Джон з Барбарою простісінько могли тут опинитися. Або й ми з тобою.
Вона обернулася до Майкла, але його поряд не було. Він звернув на бічну доріжку. Джейн подалася за ним і, підійшовши ближче, побачила, що він розмовляє з Пінгвіном. Той стояв посеред доріжки, затиснувши під одним крилом великий зошит, а під другим здоровенний олівець, кінчик якого він раз у раз покусував у задумі.
— Нічогісінько не спадає на думку, — почула Джейн Майклові слова, мабуть, відповідь на якесь запитання.
Пінгвін обернувся до Джейн.
— А може б, ви мені допомогли? — промовив він. — Підкажіть риму до "Мері". Я відмовився від рими "на папері", бо так абихто заримує. Хочеться знайти щось незвичне, своє. Якщо вам спало на думку "сизопері" — не кажіть, не треба. Я й сам уже про це думав. Ні, й це не те. Не так слід про неї говорити.
— Тетері! — раптом сказав Майкл.
— Гм! Не дуже поетично, — мовив Пінгвін.
— А як — "до вечері"? — озвалася Джейн.
— Ну... — Пінгвін нібито обмірковував. — ...Не дуже гарно, — сказав він журливо. — Мабуть, доведеться й від цього відмовитись. Розумієте, я складаю пісню до Дня Народження. Мені здалось, що непогано буде почати так: