Рибник на відміну від Різника був довготелесий, худий чолов'яга, такий тонкий, що в нього, здавалося, зовсім не було переду, а тільки два боки, і з таким сумним обличчям, ніби він або щойно плакав, або ось-ось заплаче.
Джейн гадала, що, мабуть, у нього на серці ще змолоду якесь горе, а Майкл вважав, що, певно, Рибникова мати змалечку тримала його на хлібі й воді, і він ніяк не може цього забути.
— Може, ще щось, — сказав Рибник таким безнадійним голосом, наче заздалегідь знав, що дарма й питати.
— На сьогодні все, — мовила Мері Поппінс. Рибник сумно похитав головою, ніскільки не здивувавшись, наче тільки цього й сподівався.
Стиха зітхаючи, він загорнув і зав'язав куплене й поклав у візок.
— Ну й погода, — сказав він і втер очі рукою. — Не віриться, що колись буде літо, хоч, правду сказати, його й не було ніколи. І у вас не дуже-то квітучий вигляд, — подивився він на Мері Поппінс. — Та й хто тепер квітучий...
Мері Поппінс труснула головою.
— Себе глядіть! — сердито сказала вона і метнулася до дверей, так штовхнувши візок уперед, що він стукнувся в ящик з креветками. — Довго думав! — уже надворі пролунав її невдоволений голос, — вона саме розглядала у вітрині віддзеркалення своїх нових черевичків. То це в новесеньких брунатних черевичках з ґудзичками у неї не дуже квітучий вигляд?! — ніби підслухали діти її думки. — Ну, вже й сказав!
На тротуарі вона зупинилась, переглянула свій список і зазначила галочками, що вже куплено.
Майкл переступив з ноги на ногу.
— Мері Поппінс, а додому ми не підемо ніколи? — розвередувався він.
Мері Поппінс обернулась і поглянула на нього мало не з огидою.
— Побачимо, як там буде, — коротко промовила вона.
І Майкл, угледівши, як вона згорнула список, подумав, що краще було б йому не озиватись.
— Як хочеш, то вертайся додому, — невдоволено кинула вона. — А ми підемо купувати коржики з імбиром.
Майклове обличчя витяглося. Ох, якби ж він був не озивався! Аби ж він був знав, що в кінці списку — коржики з імбиром!
— Тобі — туди, — сухо сказала Мері Поппінс, кивнувши в бік Вишневої Вулички. — Та гляди не заблудися, — додала вона.
— Ох, ні, Мері Поппінс, будь ласочка, ні! Я ж тільки так сказав, я... Ох, будь ласка, Мері Поппінс!
— Нехай він піде з нами, Мері Поппінс, — попросила й Джейн. — Я везтиму візок, тільки дозвольте хай Майкл піде з нами!
Мері Поппінс пирхнула і сердито сказала:
— Якби сьогодні не п'ятниця, ти б тільки мелькнув додому! Так би тільки й мелькнув!
Вона рушила вперед, котячи візка. Джейн із Майклом, зрозумівши, що над ними зглянулись, пішли слідком, міркуючи, що означає "тільки б мелькнув". І враз Джейн помітила, що вони йдуть кудись не туди...
— Але ж, Мері Поппінс, ви ж наче казали, що ми йдемо купувати коржики з імбиром, а це ж зовсім не та дорога, кудою ми завжди по них ходимо, — почала була вона, та вмить урвала, спіймавши на собі погляд Мері Поппінс.
— Хто має все покупити — я чи ти? — запитала Мері Поппінс.
— Ви, — сказала Джейн дуже сумирним голосочком.
— Невже? А я думала — навпаки! — насмішкувато промовила Мері Поппінс.
Вона злегка крутнула візок, повернула його за ріг і зненацька зупинила.
Джейн з Майклом і собі раптово спинилися позад нього і несподівано побачили, що стоять перед крамничкою. Чуднішої крамнички вони зроду не бачили. Вона була дуже маленька і дуже занедбана. У вітринах висіли злинялі стрічечки барвистого паперу, а на полицях стояли облуплені коробочки з шербетом, хтозна-колишні солодцеві палички і дуже давні, дуже тверді яблучка в ірисі. Між вітринами були низенькі темні двері, куди Мері Поппінс і повезла візок. А Джейн з Майклом рушили за нею.
У тьмяній крамничці діти все ж розгляділи засклений прилавок, що тягся вздовж аж трьох стін, і під склом унизу лежали рядками коржики з імбиром. Вони були так густо всіяні позолоченими зірочками, що від того вся крамничка ніби аж світилася.
Джейн із Майклом озирнулися, дуже цікаві побачити, хто їх обслужить. І неабияк здивувалися, коли Мері Поппінс гукнула:
— Фенні, Енні, де ви?
Голос її ніби відбився луною від усіх стін тьмяної крамнички. І ледве він пролунав, як за прилавком з'явилися дві жінки небачено великого зросту й потиснули Мері Поппінс руку. Тоді перехилилися обидві над прилавком, нечувано гучними голосами промовили до дітей: "Доброго здоров'я!" — і потиснули їм руки.
— Доброго здоров'я, міс!.. — Майкл замовк, силкуючись угадати, котру з них як звуть.
— Мене звати Фенні, — промовила одна з велетенських жінок. — А здоров'я... Дякую вам... Ревматизм не попускає.
Голос у неї був дуже сумний, начебто вона не вірила, що це її так чемно вітають.
— Який сьогодні гарний день, — ввічливо сказала Джейн до другої сестри, що вже з добру хвилину тримала руку дівчинки в своєму здоровенному кулаці.
— Я — Енні! — сумно повідомила вона. — А взагалі-то людей міряють не по словах, а по ділах.
Джейн з Майклом подумали, що в сестер досить чудна звичка розмовляти, але довго чудуватися дітям не довелося, бо міс Фенні та міс Енні потяглися велетенськими руками до візка, і кожна урочисто потиснула ручку одному з Близнят. Малі з несподіванки зайшлися плачем.
— Ну-ну-ну-ну! А чого, чого ви? — озвався десь із глибини крамнички пискливий, тоненький, деренчливий голосок. Почувши його, міс Фенні та міс Енні наче ще дужче посумніли. Обидві були якісь перелякані й мов самі не свої. І Джейн з Майклом подумали, що, мабуть, сестрам-велеткам дуже хотілось стати малесенькими й не такими помітними.
— А що це я чую? — химерний тонесенький голосок лунав десь близько.
І ось з-поза скляного прилавка виринула та, що говорила. Не диво, що вона мала такий тонісінький голосочок: вона й сама була крихітна й тендітна. І здалася вона дітям старою як світ — з манісіньким жмуточком кіс на голові, тонесенькими, мов патички, ніжками й сухеньким зморшкуватим личком. А проте вона підбігла до них так легко й весело, як молоденька дівчина.
— Ну-ну, оце несподіванка! Господи, та це ж Мері Поппінс з Джоном і Барбарою Бенкс! Що — і Джейн з Майклом тут? Ну, яка ж бо й справді люба несподіванка для мене! Такої я не зазнала, відколи Христофор Колумб відкрив Америку. Правду вам кажу!