Чи не правда, цікаво звучить, коли ми говоримо про постійну й невідворотну русифікацію, остання фраза з цитати? Російський народ — в умовах царської, радянської чи тепер от специфічно незалежної і начебто демократичної Росії — незмінно був народом-русифікатором, і за природою своєї ментальності й повинен бути народом-русифікатором, але академік Д. Лихачов наділений якимось квазірозумінням русифікації — як блага, дарованим народом великим народам малим. "Великий народ должен помогать малому сохранить себя, свой язык, свою культуру". Здавалося б, що тут заперечувати, з чим сперечатися? Великий народ! А хто його назвав великим, може, оті "малі", чи він сам себе назвав? І чому це так завжди виходило, що там, де появлявся російський народ, інші неодмінно ставали малими, а в кращому випадку — молодшими братами, але статус молодшого брата
ніяк не рятував становища? Тобто — й молодший брат неодмінно підлягав русифікації.
А як "великий" народ помагає "малому" (мені подобається оця фельдфебельського ума "табель о рангах" — "великий" народ, "малий" народ, "старший брат", "молодший брат"!), дуже яскраво видно сьогодні в Чечні, ото вже помагають зберегти себе! Отже, винищення — це і є форма допомоги, тільки так обертається реальна допомога? Цікаво: чеченці зберегли свою мову, то якої це допомоги коштувало Росії, га, а чи чеченці зберегли свою мову всупереч реальній — себто русифікаторській — політиці Росії?
Академік Д. Лихачов повчає: "Необязательно сильный народ многочислен, а слабый малочислен. Дело не в числе людей, принадлежащих к данному народу, а в уверенности и в стойкости его национальных традиций". Чом би й не згодитись? У випадку з чеченцями — справді справа у впевненості і стійкості національних традицій. То чому ж Росія з такою агресивністю й люттю хоче знищити не просто ці національні традиції, а й сам народ неодноразово намагається знищити, коли, за твердженням академіка Д. Лихачова, повинна б помагати йому зберегти себе? Хоч як вдавайся до словесної еквілібристики, а реальна дійсність це не еквілібристика, вона однаково вперто засвідчує, що отака допомога — в кращому випадку нівеляція... з перспективою знищення. І це в той час, коли, за твердженням академіка, великий народ зі своєю культурою, зі своїми національними традиціями, зобов'язаний бути добрим, особливо коли від нього залежить доля малого народу. Еге ж, добрий — добрішого не придумаєш, і дуже чітко й завжди простежується, в чому його ця зобов'я— заність — і в ставленні до інших, і в формах свого самоствердження... Ох і видно добре, як доля малого народу — в даному разі чеченського — сьогодні залежить від Росії! Та хіба це доля?! Ця доля — гірша всякої недолі.
Зворушує до сліз оце милосердно-гуманне, великодушне академікове: "Великий народ должен помогать малому сохранять себя, свой язык, свою культуру".
У даному "чеченському варіанті" (геополітик С. Шатохін) допомагати зберегти себе — від кого? Та від кого ж, як не від самої Росії.
А від кого допомагати захищати чеченську мову?
Та від кого ж, як не від Росії і від російської мови.
А від чого й від кого захищати свою культуру?
Та від кого ж і від чого, як не від Росії і від російської культури. Бо й російська культура, на жаль, здатна виконувати агресивні функції, як і російська мова, як і їхній творець і носій — російський народ.
І в зв'язку з цим незмінним "чеченським варіантом", яким геополітик С. Шатохін з апломбом одного з гоголівських героїв (котрий був упевнений, що "Испания у меня под мышкой") погрожує Україні, я ніяк не перестаю захоплюватися вже неодноразово цитованим О. Твардовським — про швидку медичну допомогу з поеми "Теркин на том свете": "сама режет, сама давит, сама помощь подает"!
І ще — начебто виважене, начебто зобов'язуюче, подане розбивкою "должен"... Як відомо, в силу "Божьего предопределения", в силу "Божьего промысла" народ "должен" завоювати чужий народ на його споконвічній землі, а потім, на думку академіка Д. Лихачова, цей великий народ на чужій землі уже "д о л ж е н" цьому народу "помогать сохранять себя, свой язык, свою культуру". Господи праведний, та хто сказав, крім академіка Д. Лихачова, що російський народ "должен"? Нічого він не "должен" чеченському народові, крім найголовнішого — кремлівський збройний монстр таки справді "д о л ж е н" (а тут уже розбивка особливого — щирого! — наповнення) піти геть з Чечні, давши змогу чеченському народові самому захищати й творити і самих себе, і свою мову, і свою культуру, що він і демонструє, ось уже півроку чинячи всечеченський опір московській безмежно цинічній агресії. Але, на жаль, і в цьому "чеченському варіанті", як заявив академік Д. Лихачов, "нельзя уйти от самих себя..."
Та й не видно, щоб хотілося "уйти от самих себя". Усвідомлення необхідності піти з Чечні — це зрадити національний характер. Тут повторю уже сказане раніше. В пролозі праці "Заметки о русском" академік пояснює причину появи цієї своєї "негромкой" полеміки — "с чрезвычайно распространившимся и у нас и на Западе представлением о русском национальном характере как о характере крайности и бескомпромиссности, "загадочном" и во всем доходящем до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобром)". Коли поглянути на цю "негромкую" полеміку академіка на тлі чеченських подій сьогодні, на тлі реалій, які творить в силу своєї первородності російський національний характер, великий народ, який "должен" і т д., — то хочеться запитати в академіка-патріота-великодержавника: події в Чечні підтверджують чи спростовують тези його опонентів? І так само — події в Чечні підтверджують чи спростовують його власні тези? Для мене відповідь може бути лише однозначна: академік затіяв полеміку, будучи впевнений у своїй правоті, хоча в цій полеміці правота ніколи не може бути на його боці. Про природу цієї впевненості, тобто самовпевненості, є що сказати, але й без слів — зрозуміло.
Академік Д. Лихачов — з прологу до "Заметок о русском": "Вы скажете: но и в полемике следует доказывать! Ну а разве распространившееся ныне на Западе, да и частично у нас, представление о русском национальном характере, о национальных особенностях русской культуры, и в частности литературы, доказано кем-либо?"