Ех, а могли ж ми, таки могли б побувати екскурсією у Пар— феноні, перетвореному, скажімо, на музей Леніна, й побачити там монументальну скульптуру вождя світового пролетаріату.
Ех, могли ж ми б так само побувати на Олімпі — й навряд чи побачили б там богів грецького пантеону, бо ж — атеїзм, але піднебесну постать батька всіх народів — цілком, цілком.
Я вже не кажу про те, що енергія сербського шовінізму й енергія боснійського націоналізму спричинялися б до детонації інтернаціоналізму таки на "окраїні" Росії, таки в СНД, і цей конфлікт був би для нас — свій, він порушував би якусь там фантастичну федеральну цілісність чи ще фантастичніший простір конституційний.
Таки не пощастило з задумуваним євразійським простором. Власне, з надпростором, без якого одна шоста — якась наче й не справжня одна шоста. Чи тому, що "Божий промысел" підвів? А чи тому, що взагалі не було такого "Божьего промысла"? Спробуй пофілософствуй, коли ментальністю тебе обділено, та й "русское дело" видається дуже підозрілим, та й "как нам обустроить Россию" — маєш зовсім інше поняття.
Піддана геноциду Чечня — це і є наочна "науково-практич— на" конференція: "Как нам обустроить Россию"? Більше століття тому генерал Скобелев був відвертий: "Раз начав войну, нечего толковать о гуманности. Война и гуманность не имеют ничего общего между собою. Или я задушу тебя, или ты — меня. Лично иной бы пожалуй и поддался великодушному порыву и подставил свое горло — души! Но за армией стоит народ, и вождь не имеет права миловать врага, если он еще опасен. Штатские теории тут неуместны. Я пропущу момент уничтожить врага — он меня уничтожит. Нерешительные люди не должны надевать на себя военного мундира. В сущности, нет ничего вреднее, и даже более — никто не может быть так жесток, как вредны и жестоки по результатам своих действий сентиментальные люди. Человек, ненавидящий войну, — должен добить врага, чтобы вслед за одной войной тотчас не начиналась другая".
Ось такий генерал Скобелев (не фельдфебель, ні) у ролі російського Вольтера. Й чомусь незмінно оці російські Вольтери — в еполетах. Звісно, і камер-юнкери в еполетах.
Так і здається, що цю промову "вольтер'янець" Скобелев виголошує і сьогодні — під грім канонади і завивання бомб "точечных ударов" — у Чечні.
Коли правозахисник Сергій Ковальов у Кремлі зустрівся з президентом Єльциним і говорив з ним про необхідність відновлення миру у Чечні, то почув від нього, що це — "преждевременно". Про цю "преждевременность" миру почули й ми, почув світ. Війна там точиться й досі, отже, до яких це пір мир у Чечні з точки зору президента здаватиметься "преждевременным"? Які ріки крові ще треба пролити?
Тоді ж таки "вольтер'янець" Скобелев говорив: "Никогда не настанет время, в которое мы будем в состоянии обойтись без войны".
Генерал-оракул не помилився, на жаль.
Фігурально висловлюючись, Росія мічена знаком Хіви. "Бог шельму метит". Цей знак можна назвати й знаком Чечні. Знаком Константинополя. Знаком Криму. Знаком України. Хоч як назви, а суть зостається споконвічно незмінною.
Ото, як бачите, на всю велетенську Росію знайшовся лише один сентиментальний правозахисник Сергій Ковальов, який, звичайно, тільки шкодить, заважаючи "обустроить Россию"...
1995
РАБИ РАБІВ, АБО Ж "КАКУЮ РОССИЮ МЫ ПОТЕРЯЛИ?"
І. Наче якийсь невмолимий пекельний дух знову й знову повертає буття "на крути своя". Невмолимий провісницький Еклезіяст! Скільки Росія знала всіляких смутних епох, що проносилися крізь її історію з моторошною періодичністю комети Гал— лея! І хочеться помилитися у своєму враженні, що нині ми знову є свідками лихої з'яви комети Галлея її злої історії, а ця ж бо комета її історії своїм смертельним хвостом завжди зачіпала нас, ми ніяк не могли порятуватися з її силового поля.
Під статтею О. Герцена "VII лет" (йдеться про сім років видання ж. "Колокол") стоїть дата — 1 липня 1864. Написано давно, й про тодішню Росію, а читаєш — наче про сьогоднішню. Він, демократ у вигнанні, в 1855 і в 1857 роках бачив Росію, яка просиналася. Новий час відчувався у всьому — в уряді, в літературі, в суспільстві, в народі. Багато було незручного, нещирого, смутного, але всі відчували, що рушили — й ідуть. Німа країна привчалася до слова, країна канцелярської таємниці — до гласності, країна кріпосного рабства ремствувала на ошийник (!). Уряд робив, як єрусалимські паломники, які багато нагрішили, три кроки вперед і два назад, один усе ж залишався (!). Партія дурнів, партія стариків була у відчаї, кріпосники вдавали з себе конституційних лібералів (Ш). З половини 1862 року вітер повіяв у інший бік. На неповне звільнення селян потратилися всі сили урядуй суспільства — і загальмована машина посунула назад... чи передбачав хто-небудь криваве багно, в яке Росія в' їхала по ступицю всіма чотирма колесами (звичайно, це "Русь-тройка"!), дякуючи таким кучерам, як Муравйов, і лакей Катков, який підстьобував? Чи передбачали вони, що смертна кара стане звичайним, щоденним ділом, що військовополонених розстрілюватимуть, що поранених вішатимуть? Що розвинеться література доносів і вона стане літературою дня, що мова журналістів спідліє до мови сварливих будочників та жандармів, що люди, розгортаючи газети, опинятимуться в передпокої III відділення... кати карають гарячково, стають віртуозами, йдуть далі наказу. О. Герцен пише: "Мы не можем привыкнуть к этой страшной, кровавой, безобразной, бесчеловечной, наглой на язык России, к этой литературе фискалов, к этим мясникам в генеральских эполетах, к этим квартальным на университетских кафедрах. Ненависть, отвращение поселяет к себе эта Россия. От нее горишь тем разлагающим, отравляющим стыдом, который чувствует любящий сын, встречая пьяную мать свою, кутящую в публичном доме".
Безнадійно, чи не так? Але О. Герцен тоді, в 1864 році, все— таки не втратив надії, заглядаючи в майбутнє і, звичайно, в день сьогоднішній. "Терпи теперь, народ русский, на чужом пиру похмелье, неси на могучих плечах... твоего блудного сына"; "тебе насильно брили лоб, насильно дали ружье, и ты пошел, бессмысленно слушаясь, убивать и грабить с голода". "Поднимается и растет на свет новая Россия"; "эту новую Россию — Россия подлая показывала народу, выставляя Чернышевского на позор", "и не хотим больше ни исправлять неисправимых, ни лечить неизлечимых, а хотим вместе с ними работать над отысканием путей русского развития, над разъяснением русских вопросов". І працювали. Багато й по-всякому. З оптимізмом, з відчуттям історичної перспективи, дбаючи й про шляхи "русского развития" і про "русские вопросы", які були й залишалися злободенними. І де з плодами такої праці опинилися в 17-му? І де з плодами такої праці опинилися сьогодні? І де з плодами такої праці опинимося завтра? Піддатися чи не піддатися на невтішні відповіді, які дає історія?